У колишній дитячій, а тепер у кімнаті Терру, було тихо й темно, хоч око вибери. Тенар навпомацки дійшла до ліжка, намацала вкрите ковдрою тепленьке плече дівчинки.

— Терру?

Дихання дівчинки було спокійне і безтурботне. Вона навіть не прокидалась. Тенар відчувала, як від тільця Терру по прохолодній кімнаті хвилями розтікається тепло. Уже виходячи з кімнати, вона мацнула по комоду і відчула холодний метал: то була кочерга, вона поклала її тут, коли зачиняла віконниці на вікнах. Повернувшись на кухню, Тенар переступила через тіло пораненого і повісила кочергу на спеціальний гак біля комина. І встала, втупившись у вогонь.

— Я пальцем об палець не вдарила, — поскаржилась вона. — Що я мала б зробити? Вибігти надвір, відразу ж вибігти, закричати і бігти до Ясновода з Кисличкою. Вони б нічого й не встигли зробити з Терру.

— Зате були б у домі разом з нею, а ти — надворі, зі старими дідом і бабою. Або ж вони просто взяли б її і вшились разом з нею. Ти зробила все, що могла зробити. І все зробила правильно. Наскільки дозволяв час. З дому світилося світло, ти ладна була вискочити з ножем, а тут ще я нагодився — тоді вони вже бачили вила і цього невдаху. І втекли.

— Та й то не всі, — уточнила Тенар.

Обернувшись, вона легенько штурхонула ногу незнайомця носком свого черевика, немовби то був якийсь предмет, водночас і цікавий, і огидний — як дохла змія. — Це не я, а ти все правильно зробив, — заперечила Тенар.

— Я думаю, він вил тих навіть і не бачив. Бо нісся на них як дурний. Це було як... — він не сказав, на що це було схоже, а натомість припросив: — Пий чай, — і долив собі чаю з чайника, який стояв на цеглинах біля вогню, аби довше зоставатися гарячим. — Смачний чай. Присідай, — припросив він Тенар знову і сів сам.

— Коли я був хлопчиськом, — озвався Гед трохи згодом, — на моє село напали карґи. — Вони були озброєні списами — довжелезними такими, а до ратищ було начеплено пір'я...

Тенар кивнула і сказала:

— Воїни Богобратів.

— А я... я напустив туманних чарів. Щоби збити їх з пантелику. Тільки вони все одно сунули далі, ну, не всі, але сунули. І от один, я бачив сам, теж нахромився на вила — достоту як цей волоцюга. Тільки там вони пройшли навиліт. І трохи нижче пояса.

— Ти бив ребром, — зауважила Тенар.

Гед згодно кивнув.

— То була єдина помилка з твого боку, — сказала Тенар. Їй знову цокотіли зуби, і вона відпила чаю. — Геде, — запитала Тенар, — а що, як вони повернуться?

— Не повернуться.

— Вони можуть підпалити будинок.

— Оцей будинок? — Гедів погляд ковзнув по кам'яних стінах.

— Ну, сінник.

— Вони не повернуться, — вперто повторив Гед.

— Повернуться.

І Тенар, і Гед обережно стискали свої кухлі, гріючи об них руки.

— Терру за весь час пригоди так і не прокинулась.

— І правильно зробила.

— Але ж вона побачить його... отут... уранці.

Вони перезирнулись.

— Якби я вбив його... Якби він був мертвий!.. — розлютовано вигукнув Гед. — Тоді я міг би відтягнути його геть і десь зарити.

— Ну так убий!

Він зі злістю заперечно похитав головою.

— Яка різниця, ми чи інші? — вигукнула Тенар. — Чому, от чому ми не можемо порішити його?!

— Не знаю.

— Доки розвидниться...

— Я заберу його з будинку. На тачках. Старий міг би допомогти мені.

— Йому вже нічого не можна підіймати. Я сама тобі допоможу.

— Хай там як, а я відвезу його в село. Такий-сякий цілитель там знайдеться?

— Ворожка, Плющиха.

Несподівано на Тенар навалилася страшна, нездоланна втома. Їй ледве вистачало сил утримати в руках кухоль.

— Там ще є чай, — проказала вона, ледве ворушачи язиком.

Гед знову налив собі повен кухоль.

Полум'я танцювало в її очах. Його язики плавали, спалахували, тьмяніли, знову яскріли проти чорного від сажі каменю, проти чорного неба, проти блідого неба, вечірніх заток, повітряних і світлових глибин за межами цього світу. Спалахи жовтих, оранжевих, оранжево-червоних, червоних вогняних омахів — слів, які вона не могла промовити вголос.

— Тенар.

— Ми називаємо цю зірку Техану, — сказала вона.

— Тенар, дорогенька. Ходімо. Ходімо зі мною.

Вони були не у вогні. Вони були в темряві — у темному залі. Темний перехід. Вони були там колись, ведучи один одного крізь підземельну пітьму.

— Ось цей шлях, — сказала Тенар.

Тенар нехотя прокинулася. Через зачинені віконниці вузькими пасмугами просякало слабке сіре світло. Чому зачинені віконниці? Жінка хутко підхопилася і збігла сходами у кухню. Але ні Геда біля вогню, ні пораненого на долівці вже не було. Ніщо не вказувало на чиюсь присутність. Якщо, звісно, не брати до уваги чайник і три чашки на столі.