Вона опівночі прийшла до свого помешкання. Вже зовсім було темно і тиша скрізь. Добре, що у під'їзді світив цей ліхтар, яким так пишались художники. Саша сидів коло Богдана, що спав, та, поглянувши на її заплакані очі, мовчки поцілував їй руку і, нічого не спитавши, пішов до себе.

Він завжди був такий. Нічому не заважав і розумів її бажання з півпогляду.

Нікого вона не хотіла бачити, нікого.

Цілу ніч вона наче розмовляла з «батьком», присягалася, що вона не зверне з дороги, його дороги, адже він вірив у неї, Марію, Марка Вовчка, і хай ця віра не стане даремною! Але як закінчив він це своє страдницьке життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на самоті, як завжди? А вона, його «дочка», була так далеко, й невідомо, чи встиг він прочитати її останній лист із Рима? Невже не дізнався він, як вона думає про нього, схиляється перед ним?

Вона наче оглядала своє життя і червоніла за багато днів і годин цих двох років і думала, думала над своєю працею і над тим, що та як треба робити і як прожити, як він, у кого нема «зерна неправди за собою».

Як це важко жінці, молодій ще жінці, якій здавалось, що тільки зараз вона пізнала справжнє жіноче життя, жіноче щастя, і як важко все поєднати і бути ще матір'ю.

Адже завжди жадала вона бути доброю, гідною матір'ю — не для оточення, не про людське око, а по-справжньому, щоб самій знати, що перш за все вона — Людина. Мати. Адже їй присвятив Тарас Шевченко свій «Кобзар»! Це щось-таки значить! Не тільки для слави, для відзнаки її, а щоб вона, Марко Вовчок, так само, як він, любила Україну, народ пригноблений, скривджений, для нього працювала.

Писати? Так, багато писати, щоб народ її любив і розумів. Не для купки «избранных», а для всіх людей, народу, для нього й про нього.

Ніч — час роздумів над життям, над метою його, над добром і злом.

А день — це саме життя з своїми повсякчасними турботами, дрібними щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими неприємностями і втіхами.

Може, коли б «бог» не посилав людям різні дрібні напасті, які відвертають увагу від того, що терзає до глибини душу, і жити не можна було б!

Вночі здається: зайшла людина в безвихідь. Як можна далі жити, не розв'язавши для себе головних протиріч, питань, проблем?

А настане день, відійшла ніч переплакана, безсонна, треба дитині швидше дати поснідати, треба навідатися, чи надійшли гроші, треба швидше перекласти «Три долі», а то не встигнуть надрукувати в черговому номері.

А тут ще Саша...

5

Наближався Великдень. Як це було в дитинстві? Давно-давно?

Вона сиділа коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят, незвичне готування до них у Римі розбуркало далекі-далекі спогади, далекі картини, що нічого спільного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак! Маленька глуха Катеринівка на Орловщині — і Рим!

Який ясний піднесений настрій був тоді, у дитинстві, в дні цих великодніх свят! Коли ще дуже вірила, коли ходила на сповідь, причащалася, відчувала себе чистою, безгрішною і дуже любила з мамою і нянею відвідувати весь страсний тиждень убогу сільську церковку. Вона з особливим палким почуттям вистоювала всі дванадцять євангелій у страсний четвер, і тремтіла від жалю і сліз, коли у святу п'ятницю виносили плащаницю, і щиро молилась, як усі в церкві — старі, молодиці, дівчата. Багато з них плакали. Чому?

У страсну суботу після хатньої метушні — адже, мабуть, цілий тиждень пекли паски, смажили, варили, — готували «пасхальний стіл», як якийсь вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, і завжди лишалось на останній час щось недороблене, що конче треба було зробити. І от, нарешті, на вечір, коли вже в усьому домі так смачно і врочисто пахло святом, вона і старший брат Валерко одягали святкові вбрання, в її тугі довгі коси няня вплітала широкі сині або рожеві стьожки, вбирались святково мама й тато, так, і тато був ще живий, і увечері в страсну суботу теж їхав з ними до церкви, — і всі люди були у святкових вбраннях, квітчастих хустках. У церкві було дуже парко, тісно, дихати було важко, але всі наче нетерпляче чекали чогось надзвичайного, хоча щороку відбувалось те ж самісіньке. О дванадцятій лунало «Христос воскресе!» — і враз немов усе-все мінилося на очах, і люди всі мінилися, старі бабусі й діди, жінки, дівчата, літні дядьки і навіть хлопці! Всі здавалися такими добрими, ясними, і вірилось, що Христос, і божа матір, і всі святі ангели саме тут зараз, невидимі летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвіниці бамкав великий дзвін, тоді здавалося: голоснішого, гучнішого і прекраснішого нічого не може бути.

Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був тато...

Потім вона вже з острахом чекала великодня. А втім, і кожного свята. Але особливо великодня. Бо саме тоді напивався до нестями вітчим. Зовсім інші, ніж раніше, при татові, почали приїздити до них гості. Ні, не до них, до нього. Мама заводила дітей у спальню, забороняла виходити, щоб вони нічого не бачили й не чули. Старший Валерко цікавився, якось неприємно цікавився, намагався заглянути у щілинку, прислухався, а їй, Маші, було огидно, і найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькі діти — Митя і Вірочка. Вірочка — вже дочка вітчима, але ж її сестричка, і вона її любила й жаліла. І самій їй не хотілося нічого чути.

Якось вона втекла. Вона бігла до своєї колишньої няні на село. їй здавалось, що всі ті люди, яких вона бачила вночі в церкві, які з жалем і співчуттям шепотілись за її спиною: «Хоч і панночка, а сирітка», зустрінуть її, сховають. Але на вулиці гуляли, і вона засоромилась, звернула з вулиці, побігла городами.

Треба було ще поминути попівський двір. З попівського дому лунав гомін, безладні співи, п'яні голоси. От рипнули двері з чорного ходу. Вона причаїлася за кущем ліщини з ще ледь помітним зеленим листячком: здавалось — на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.