Знялося радісне, дике ревище. Крики, регіт, безладні вигуки:

— Нехай Мак поплатиться! Атож, нехай поплатиться, нехай на власній шкурі відчує... Загнав їх у пастку... Тисячі!..

Але ніхто не кинув більше жодного камінця! Ошалілий натовп несподівано рушив далі.

— Не чіпайте їх, нехай лежать. Самі встануть!

Тільки осатаніла італійка нахилилася зі своїми оголеними, обвислими грудьми над двома розпростертими на землі тілами і сплюнула на них. А тепер — до інженерських будинків! Далі, вперед! Нехай вони всі знають!..

Однак після нападу на Мод гнів натовпу охолов. Тепер усі невиразно відчували: тут сталося щось таке, чого не повинно було статися. Натовп почав розпадатися на гурти, які розходились по звалищу. Сотні людей непомітно відстали й поплелися, спотикаючись, через колію. Коли розлютована передня група під орудою італійки дісталася до віл інженерів, вона так поменшала, що її міг стримати один поліцейський.

Помалу розпалась і ця група.

І тоді знову прорвався біль, горе, відчай. Повсюди кудись бігли жінки, витираючи фартухами сльози. Вони бігли під дощем, під вітром, бігли спотикаючись, не розбираючи дороги.

Охоплений тупим стадним безумством, оскаженілий, жорстокий і злорадий натовп покинув Мод та Едіт. Вони довго лежали під дощем посеред звалища, і нікому не було до них діла.

Потім до них підійшла невеличка дванадцятирічна дівчинка в опущених червоних панчохах. Вона бачила, як «Mac's wife» [68] закидали камінням. Дівчинка знала Мод, бо лежала торік у її лікарні.

Дівчинку привело сюди звичайне людське почуття. І ось Бона стояла в опущених панчохах і не важилась підступити ближче. А трохи далі зупинилося кілька жінок та чоловіків, вони теж не знали — підходити чи ні. Нарешті дівчинка, бліда від страху, ступила кілька кроків і почула тихий стогін. Вона злякано відсахнулася й раптом щодуху побігла геть.

Лікарня стояла під мрякою, ніби вимерла, і дівчинка не насмілювалася подзвонити. Аж коли хтось вийшов надвір — то була прибиральниця,— дівчинка підійшла до хвіртки й сказала, показуючи в бік станції:

— Вони лежать отам!

— Хто лежить отам?

— Mac's wife and his little girl! [69]

А в цей час у штольнях усе бігли й бігли люди...

6

Приїхавши до Нью-Йорка, Аллан одержав телеграму від Гаррімана, в якій стояло, що на Мод та Едіт напав простолюд. І більше нічого. У Гаррімана не вистачило ні мужності, ні жорстокості повідомити Алланові всю страшну правду: що його дружини вже немає живої, а дочка помирає.

Коли засірів вечір того жахливого дня, з Нью-Йорка приїхав машиною Аллан. Він сам сидів за кермом — як завжди, коли треба було не їхати, а мчати.

Його автомобіль на шаленій швидкості підкотив до станції крізь безмежний натовп жінок, тунельників, журналістів та цікавих, що стояли під парасольками на дощі. Всі знали цей важкий, сірий від куряви автомобіль і його хрипкий гудок.

Збуджений натовп умить оточив машину.

— Мак приїхав! — кричали люди.— Це він! Мак! Мак! Та коли він підвівсь, усі враз замовкли. Ореол, що сяяв навколо його ім'я, ореол генія, сили, успіху не примерк навіть тепер і викликав у людей нерішучість і шанобу. Так, ніколи ще вони не відчували до Аллана такої шаноби, як у цю годину, коли його спостиг грізний удар долі. А вони ж присягалися там, під землею, втікаючи крізь дим від смерті, що вб'ють його, хоч би де він їм попався!

— Розступіться! — голосно крикнув Аллан.— Нам дуже шкода, але сталося нещастя! Та ми врятуємо всіх, кого можна врятувати!

Однак звідусіль загули голоси. То були ті самі вигуки, що лунали вже з самого ранку:

— Це ти винен!.. Загинули тисячі!.. Це ти загнав їх у пастку!..

Аллан, стоячи однією ногою на приступці автомобіля, тримався спокійно. Обуреним, крижаним поглядом він дивився на збуджений натовп, і його широке обличчя дедалі похмурніло. Та раптом — Аллан уже розтулив губи, щоб відповісти на голоси — він здригнувся. Один викрик різонув йому слух — глузливий, злісний жіночий вереск, що пройняв усе його тіло. Решти голосів Аллан уже не чув. Тільки один викрик, той самий викрик невблаганно й моторошно раз у раз лунав йому у вухах:

— Вони вбили твою жінку й дочку!..

Аллан випроставсь, витягся, так ніби хотів зазирнути вдалину, голова його безпорадно повернулася на широких плечах, темне обличчя раптово зблідло, погляд, звичайно зосереджений, розпливсь, і в ньому відбився жах. В очах навколо себе Аллан прочитав, що той страшний викрик був правдою. У кожному погляді мовби застиг цей моторошний викрик.

І тоді Аллан утратив самовладання. Він був син гірника, робітник, як і всі вони, і перше, що він відчув, був не біль, а лють.

Аллан відіпхнув водія і, ще не сівши за кермо, рвучко рушив з місця. Автомобіль увігнався просто в натовп, і люди перелякано, з криками кинулися врозтіч.

Вони дивилися йому вслід, поки машина зникла в сірих дощових сутінках.

— Так йому й треба! — зловтішно, безладно вигукували голоси.— Тепер сам знатиме, як воно!

Але дехто хитав головою й казав:

— Ох, не треба було... Жінку, малу дитину...

А ошаліла італійка глузливо горлала:

— Я перша жбурнула камінця! То я! Я поцілила їй у лоб! Атож, їх треба було порішити!