У деякі дні наплив людей був такий великий, що службовці навіть не встигали складати зібрані гроші. Їй-богу, це було як у давноминулі часи франклінівського синдикату, часи блаженної пам'яті «520-процєнтного Міллера». Касири просто кидали гроші на підлогу позад себе. Вони ходили по кісточки в банкнотах, і чорнороби тільки те й робили, що виносили гроші в кошиках для білизни. Цей потік грошей не припинявся, а навпаки, дедалі наростав, І від нього очі в людей, які пхалися до віконець, зблискували божевільною жадобою. Досить було однієї жмені (стільки, скільки їм щастило затиснути в кулаці), і вони — номери, мотори, автомати, машини — ставали людьми. Очманілі, мов після пиятики, сп'янілі від мрій, з нездоровим блиском в очах ішли вони додому, відчуваючи себе мільйонерами.

У Чікаго, Сент-Луїсі, Сан-Франціско, в усіх великих і малих містах Сполучених Штатів відбувалися такі сцени. Не було фермера, ковбоя, гірника, який би не спекулював акціями С. А. Т.

А тунель ковтав, тунель пив гроші, немов велетенське чудовисько, що не може погамувати своєї тисячолітньої спраги.

5

Могутній механізм працював на повний хід, і Аллан дбав про те, щоб він не збавляв обертів. Аллан додержувався правила: будь-яку справу можна зробити вдвічі скоріше, ніж звикли вважати люди. Всі, хто з ним стикався, мимоволі переймалися його темпами. У цьому полягала сила Аллана.

Тридцятиповерховий людський вулик із заліза й бетону від підвалів з вогнетривкими шафами до радіостанції на пласкому даху був просякнутий потом і працею. У восьмистах його чарунках роїлися службовці, діловоди, друкарки-стенографістки. Двадцять ліфтів цілісінький день снували вгору і вниз. Тут були відкриті ліфти, що рухалися, не зупиняючись, і в них можна було вскочити на ходу. Були ліфти-експреси, що не зупинялися до десятого чи двадцятого поверху, а один злітав відразу на останній поверх. Жоден квадратний метр на тридцяти двох поверхах не гуляв. Пошта, телеграф, каси, управління надземного і підземного будівництва, електростанцій, міського будівництва, автомобільного і морського сполучення, постачання залізом, сталлю, цементом, деревом. До пізньої ночі ця споруда здіймалася, немов освітлена казкова вежа, серед строкатої, дзвінкої метушні Бродвею.

На всю ширину чотирьох верхніх поверхів тяглася здоровенна картина-реклама, зроблена за ескізом Хоббі з тисяч різнобарвних електричних лампочок. Величезна карта Атлантичного океану, обрамлена зоряно-смугастими прапорами. Океан із блакитних хвилястих ліній, які весь час погойдуються; ліворуч — Північна Америка, праворуч— Європа з Британськими островами: густі, яскраві нагромадження зірок. Тунельне місто, Біскайська затока, Азорські острови, Бермудські острови і мис Фіністере — скупчення рубінових вогнів, що сліплять, мов прожектори, зір. В океані, трохи ближче до Європи,— чітке зображення пароплава з різнокольорових вогнів. Але пароплав стоїть па місці. Під блакитними хвилястими лініями плавно тягнеться крива з червоних лампочок; вона проходить через Бермудські й Азорські острови до берегів Іспанії та Франції. Це — тунель. А тунелем від континенту до континенту безперервно мчать туди й сюди вогненні поїзди. Щоп'ять секунд — шестивагонний поїзд! Ясний туман здіймається від блискучої картини, яку підпирають спокійні, горді, широкі, молочно-білі гігантські літери: «Атлантичний тунель».

І що більше нагніталася атмосфера навколо Аллана, то краще він себе почував. Настрій він мав завжди чудовий, вигляд — бадьорий, збуджений, здоровіший і міцніший, ніж будь-коли. Голова його ще впевненіше сиділа на плечах, а плечі стали ще ширші й крутіші. Очі втратили дитячий, добродушний вираз, погляд був зосереджений і рішучий. Навіть губи, доти стиснуті, тепер ніби розквітли від ледве помітної загадкової усмішки. Він їв з великим апетитом, спав глибоким, спокійним сном і все працював, працював — без зайвого поспіху, однак рівно й невтомно.

Мод, навпаки, втратила трохи своєї свіжості й краси. Її молодість минула; вона була тепер не дівчина, а жінка. Щоки в неї вже не палали колишнім свіжим рум'янцем, вони ледь змарніли і схудли. Вираз обличчя Мод мала напружений, насторожений, на гладеньке чоло набігли задумливі зморшки.

Мод страждала.

У лютому й березні вона провела кілька чудових тижнів, що стали їй винагородою за нудну й порожню зиму. Вона побувала з Маком на Бермудських та Азорських островах і в Європі. Особливо на пароплаві Мод майже цілими днями втішалася товариством Мака. Та після повернення знову звикати до Бронкса їй було ще тяжче.

Мак цілими тижнями бував у дорозі. Буффало, Чікаго, Пітсбург, Тунельне, електростанції на узбережжі... Він жив у поїздах-експресах. А в Нью-Йорку на нього знов чекали гори роботи.

Хоч Мак приїздив тепер до Бронкса, як і обіцяв, частіше, але майже завжди, навіть на неділю, привозив невідкладну роботу. Нерідко він з'являвся додому, тільки щоб виспатися, прийняти ванну, поснідати — і знову зникав.

У квітні сонце вже високо підбилося на небі, і деякі дні бували навіть задушливо спекотні. Мод прогулювалася з Едіт, яка вже жваво дріботіла поруч із мамою по Бронкському парку, де чудесно пахло вологою землею і молодим листям. Як і минулого літа, Мод годинами стояла з дочкою на руках перед кліткою з мавпами і сміялася. Маленька Едіт, розпашіла від насолоди, каталася на чарівному шотландському поні, вони кидали хліб ведмедям, що сиділи з роззявленими пащами біля ґрат, навідували левенят. І так до самого вечора. Іноді Мод зважувалась вибратися з дитиною до гамірного, закуреного центру Нью-Йорка; їй потрібно було відчувати життя. Потім вона сідала відпочивати серед зелені в Баттері, де над головами захоплених грою дітей гуркочуть поїзди надземної міської залізниці. З усього безмежного Нью-Йорка Мод найбільше любила бувати тут.

Поруч з акваріумом стояли лавки; Мод сідала й линула думкою через затоку, а її донечка гралася барвистою посудинкою в піску, сопучи від напруження і втіхи. Між Хобокеном, Елліс-Айлендом, Бедлоз-Айлендом, Стейтен-Айлендом і Брукліном безугавно снували туди й сюди білі самохідні пороми. Широка молочно-біла бухта й Гудзон ними аж кишіли. Нерідко Мод налічувала їх по тридцять відразу. І на всіх паромах без упину підіймався й опускався білий двоплечий важіль, що нагадував коромисло ваг. Здавалося, наче пароми крокують у семимильних чоботах. Паром від Центрального вокзалу Нью-Джерсі відійшов навантажений залізничними вагонами; на воді заклопотано шмигали буксирні та невеличкі митні катери. Ген у сонячній імлі здіймалася світла постать статуї Свободи, і складалося враження, ніби вона пливе над водою. Ще далі тяглася блакитна, ледь помітна смужка — Стейтен-Айленд. Із пароплавних труб вихоплювався струмінь білої пари, і за мить розлягався гудок чи свисток. Бухта була сповнена голосами — від пронизливого вереску буксирних катерів до низького реву океанських пароплавів, від якого довкола сколихувалось повітря. Безперервно брязкали ланцюги, вдалині лунали удари по залізу. Цих голосів було так багато і вони були такі різні, що створювалося враження якогось дивного концерту; зринали роздуми і мрії.