За п'ятнадцять років йому навряд чи пощастить прокласти подвійні штольні Біскайська затока — Фіністере та Америка — Бермудські острови.

На кінець четвертого року штольні американської лінії пролягли на двісті сорок кілометрів від американського узбережжя та вісімдесят кілометрів від Бермудських островів. На європейській лінії було пройдено загалом двісті кілометрів з боку Біскайської затоки й сімдесят — з боку Фіністере. Зате атлантична лінія не була готова навіть на одну шосту. Як подолати величезні відстані Фіністере — Азорські острови та Азорські острови — Бермудські острови?

З'явилися й фінансові труднощі. Підготовчі роботи, звивисті штольні на Бермудських островах поглинули куди більше коштів, ніж Аллан планував у своїх розрахунках. До сьомого чи принаймні до шостого року будівництва годі було й думати про нову тримільярдну позику. Ще трохи, і доведеться споруджувати тунель на великих відстанях поки що без допоміжних штолень, а це надзвичайно ускладнить роботу. Як вивозити з тунелю без таких штолень гори каміння, які дедалі ростуть, розбухають і вже тепер загрожують завалити штольні? Каміння лежить повсюди — між рейками, у квершлагах, на станціях; поїзди ледве рухаються під його вагою.

Аллан цілі місяці проводив у тунелі, намагаючись знайти швидкісні методи роботи. В американських штольнях випробовували кожну машину, кожен новий винахід і вдосконалення, перше ніж застосувати їх на інших ділянках. Тут проходили підготовку спеціальні загони робітників «пекла» й «чистилища» — потім їх перекидали на решту станцій як «pacemaker» [51] . Їм доводилось повільно, поступово пристосовуватися до шаленого темпу роботи, а також до спеки в тунелі. Нетренована людина у «пеклі» впала б з ніг уже на першій годині роботи.

Аллан домагався, щоб на будь-який, навіть незначний робочий процес ішло якнайменше зусиль, коштів і часу. Його розподіл праці був доведений до крайніх меж; кожен окремий робітник з дня на день, з року в рік виконував ті самі обов'язки, працював усе швидше й швидше, поки його рухи набували автоматизму. Аллан мав своїх фахівців, вони навчали й муштрували тисячі робітників, поки ті починали показувати рекордні результати (скажімо, у швидкісному вивантажуванні вагонів), а потім ці рекорди ставали звичайною нормою. Надолужити згаяну секунду вже не можна було — не можна було ніколи; вона коштувала ціле багатство. Коли один робітник утрачав з хвилини всього одну секунду, то втрати робочого часу ставісімдесятисячної армії, з якої в тунелі постійно працювали шістдесят тисяч чоловік, становили б за один тільки день двадцять чотири тисячі робочих годин! Щороку Алланові вдавалося підвищувати продуктивність праці на п'ять процентів. І все ж будівництво посувалося надто повільно!

Особливо багато клопоту завдавала Алланові проходка. Ставити на останні п'ятсот метрів більше робітників було просто неможливо — вони тільки збивалися б докупи й заважали б один одному. Аллан провадив експерименти з найрізноманітнішими вибуховими речовинами, поки винайшов суміш «Тунель-8»; ця вибухівка розколювала породу на приблизно однакові брили, і їх легко було вивозити. Мак годинами вислуховував донесення своїх інженерів і невтомно обговорював їхні пропозиції, перевіряв, випробовував.

Несподівано, ніби випірнувши з моря, Аллан з'явився на Бермудських островах. Шлоссер погорів. Його перевели до конструкторського бюро в Мак-Сіті. Місце Шлоссера посів молодий англієць на ім'я Джон Фарбей — йому ледве сповнилося тридцять років. Аллан скликав інженерів, які вже й так задихалися від шаленого робочого темпу, й заявив, що вони повинні підвищити продуктивність праці на двадцять п'ять процентів. Повинні! Бо він, Мак Аллан, повинен додержати обіцяних термінів. Як вони цього доможуться — то вже їхня справа...

Зненацька він з'явився на Азорських островах. На це будівництво йому вдалося запросити німця Міхаеля Мюллера, що кілька років обіймав один із керівних постів на спорудженні тунелю під Ла-Маншем. Цей чоловік важив сто двадцять п'ять кілограмів, і його тут усі називали «товстий Мюллер». Люди любили Мюллера — переважно за його огрядність, що давала привід для жартів. Але який це був невтомний працівник! Останнім часом Мюллер проходив свої штольні навіть швидше, ніж Аллан із Гарріманом у Нью-Джерсі. Мюллера, цю гору м'яса, що без угаву сміялася, аж двигтіла, просто переслідувала удача. Його ділянка з геологічного погляду була найцікавіша, найпродуктивніша і водночас давала достатні підстави стверджувати, що колись ця частина океану була суходолом. Мюллер наштовхнувся на потужні поклади калію, а також залізної руди.

Завдяки його удачі акції Пітсбурзької компанії ливарних заводів, яка свого часу придбала право на всі добуті під час прокладання тунелю копалини, підскочили на шістдесят відсотків. Видобуток копалин не коштував компанії жодного цента, її інженерам досить було тільки позначити потрібні вагони — і їх відчіплювали від состава. Щодня, щогодини власники акцій тремтіли від хвилювання, думаючи, що в руки їм просто з неба можуть упасти нечувані багатства. В останні місяці Мюллер наштовхнувся на п'ятиметровий пласт кам'яного вугілля — «прекрасного вугілля», як він казав. Та це було ще не все. Той пласт лежав якраз на осі штольні і не мав кінця-краю. Мюллер мчав крізь вугілля! Його єдиним, його заклятим ворогом була вода. Штольні проходили тепер на вісімсот метрів нижче від морського дна, і все ж у них просочувалася вода. Мюллер поставив цілу батарею потужних турбонасосів, які безперервно викидали в море цілі потоки брудної води.