Шрифт:
— Цей іноземець розплатився?
— Так, сеньйоре, — відповіла старенька, — він розплатився.
— Значить, він не повернеться?
— Так, сеньйоре, не повернеться.
— Про що він тебе питав?
— Ні про що погане не питав. Я сказала йому, що дуже люблю нашого каудільйо, і він пішов.
— А про твого сина, якого ми розстріляли, він не питав?
— Навіщо ж йому про нього питати, сеньйоре? Раз ви розстріляли Пене, значить він був винен, війна, нічого не вдієш… Ні, він не питав про Пепе… Навіщо йому питати про мого сина?
— Бо твій син був червоний, от навіщо. Всі естранхерос шукають по країні червоних, щоб знову почати громадянську війну і віддати нас Москві. Від чоловіка давно не було листів?
— Півроку.
— Скоро одержиш. Він ще живий. Працює добре, у таборі ним задоволені… Років через два повернеться до Дому, якщо тільки викине дурощі з своєї анархістської довбешки… Скільки тобі заплатив цей іноземець?
— Як дозволено по затвердженій муніципалітетом таксі.
— Не бреши мені, відьмо! Дав тобі на чай?
— Ні, сеньйоре.
— Покажи купюру, якою він розплатився.
— Я вже віддала її, сеньйоре. Я її віддала онукові, щоб він купив масла в дона Ернандеса.
— Ну що ж, видно, доведеться посидіти у нас твоєму онукові…
Стара прошкандибала до столика, де зберігала ключі, витягла з шухлядки три долари й простягла їх поліцейському, той сунув гроші в кишеню, погрозивши:
— Ще раз порушиш закон — покараю.
— Надалі я не порушуватиму закону, сеньйоре. У цього іноземця не було песет, і він поклав мені на стіл долари, я на них не дуже-то й розуміюся…
— На доларах розуміються всі. Куди він пішов?
— Не знаю, сеньйоре.
— Він питав тебе про щось?
— Ні.
— Що, весь час мовчав, жодного слова не промовив? Глухонімий?
— Ні, сеньйоре, здоровий… Слова промовляв, що було, $о було. Він просив мене зробити тортілью, я відповіла, що її готують у дона Петро, ну, він, мабуть, і пішов туди.
— Брешеш, карга, — позіхнув поліцейський, — я вже був у Педро. Куди він їде, не сказав?
— Ні, сеньйоре, не сказав.
— Ми його піймаємо, — сказав поліцейський. — І він напише папір. І в ньому розповість усе. Розумієш? І згадає кожне слово, яким з тобою обмінявся. Тоді я прийду сюди й візьму твого онука, ходер! [29] Затям це. Зрозуміла, що я сказав?
— Так, сеньйоре.
— Ну, згадала?
— Начебто він щось говорив про автобус…
— Про який автобус? Є рейс на Мадрід, на Памплону, Віго, Сан-Себастьян…
— Ні, сеньйоре, цього я не пригадую, він начебто говорив про автобус — і все.
29
Ходер — поширена лайка (ісп.).
— Коли він пішов?
— Недавно.
— Скажи мені точно.
— Я ж не знаю, як воно за годинником, сеньйоре… Не гнівайтесь, я правду кажу… Ну, приблизно стільки часу, скільки треба, щоб закипіла каструля з водою…
— А коли вона закипить, треба втопити в неї твою сідницю… Як він був одягнений?
— На ньому була курточка.
— Якого кольору?
— Зеленкуватого.
— У береті?
— Ні, в кепці, я ж кажу, він іноземець…
— Вуса в нього були, борода яка?
— Ні, ні, цілком пристойний сеньйор, акуратний, доголений.
Поліцейський підвівся, стомлено зітхнув і поволі пішов до виходу. На порозі зупинився і, не обертаючись, сказав:
— Якщо він повернеться, не здумай сказати, що я тут був. І зразу ж пошли когось у поліцію…
Поліцейський повернувся в дільницю, доповів про все в міську службу безпеки; два агенти по нагляду за іноземцями без жодних зусиль знайшли Штірліца на станції, він стояв у черзі за квитком; ранковий автобус відійшов о шостій годині, треба було чекати вечірнього, який відправлявся о сьомій.
Через п'ять хвилин Пол Роумен виїхав з Мадріда на гоночному «форді»; взяв у помічника військового аташе Вайнберга, його батько воював разом з братом Пола в бригаді Лінкольна; загинули під Уескою; у Штатах їхні сім'ї дружили; обидва люто ненавиділи франкізм, на фронт у Європу пішли разом добровільно; в квітні сорок п'ятого їх відправили в Мадрід.
Через шість годин Пол приїхав у Бургос. Машина з чорної стала сіро-жовтою, геть уся вкрилася пилюкою; біля бару «Сеговія», на кальє Хенералісимо, — у кожному місті, хай йому грець, цей Франко, понавішував табличок зі своїм ім'ям — Пол зустрівся, як і домовились, з агентами безпеки; ті сиділи під парасолем на відкритій терасі й пили вино; грошима їх тут не балують, подумав Пол, вино поганеньке, коштує копійки, а на мигдаль чи кукурудзяні пластівці у тутешніх пінкертонів грошей не було.