— Невже, — усміхнувся Пол і подумав, якби він лишився тут з нею, поговорив, потім запросив її на вечерю, а потім повів би кудись потанцювати, могло статися чудо, могло виявитися, що вона саме та людина, яку він шукає усі ті роки, як повернувся з гітлерівського полону, дивом перепливши на рибальському човнику затоку, й опинився у Швеції, прилетів звідти додому, не подзвонив Лайзі з аеропорту — хотів зробити сюрприз, ну й зробив — підняв з ліжка нежданим дзвінком у двері, а на його маленькій подушечці лежав мулат у жовтій, найтоншого шовку туніці.

Але я не розмовлятиму з нею, зрозумів Роумен, я схожий на запряженого коня, весь націлений на діло, воно стало моїм єством, я боюсь од нього відірватися, бо нікому тепер не вірю, я й сам собі перестаю вірити, а коли в ділі, голова зайнята ним одним, дуже надійно, ніяких емоцій, злість і устремління, нічого більше.

Він від'їхав метрів сорок, різко загальмував, вирішив усе-таки повернутися: подумав, що зустрівся саме з тією жінкою, яка йому потрібна; подивився в дзеркальце: на вулиці вже нікого не було; найдужче він боявся здатися смішним; незручно дзвонити в під'їзд і питати: «Пробачте, де тут у вас живе дівчина, в неї обличчя у веснянках і дуже гарні зелені очі…»

Чортів Брунн, подумав він, брудна нацистська тварюка Бользек, я міг би зараз пиячити з Вейнбергом, а не гасати по цій нещасній катівні, що іменується Іспанією; боягузи, а не люди, як можна терпіти фашизм?!

Він повернувся на Пласа-Майор; поліцейський, вислухавши його запитання, глибокодумно відповів:

— Вамос абер… [32]

Потім він вийняв пошарпану карту міста, розгорнув її, довго розглядав, з чого Пол зробив висновок, що страж порядку не в ладах з грамотою, взявся допомогти йому, знайшов цю кляту Сан-Педро, але поїхав мимо того особняка — дівчина з веснянками, звичайно, на вулицю більше не виходила.

Кожному з нас у житті відпущено тільки один шанс, подумав він, ми знаємо це, але все одно поспішаємо чи зволікаємо, зрештою, дістаємо той шанс, який був уготований іншому, тому такий бедлам на нашій планеті.

… Будинок, потрібний йому, виявився старим, триповерховим, у великому тінястому парку. Чоловік, який стояв біля металевих воріт, сказав, щоб він запаркував машину і йшов центральною алеєю, обсадженою кипарисами, — біля під'їзду вас зустрінуть.

Ступаючи по червоній гальці, невідомо як сюди привезеній, Пол знову подумав: «Навіщо нашій банді так потрібен цей Брунн, ніяк не збагну? Для чого він їм зпадобився? Чому такий інтерес? Хіба мало тут осіло нацистів, живуть собі в норах, затаїлись, сволота, а з цим прямо-таки якась свистопляска. Я знаю, чому він цікавить мене, але чому і вони в нього вчепилися, ось у цьому й заковика».

— Здрастуйте, містере Роумен, — привітав його хорошою англійською мовою невисокий здоров'як у голубому костюмі і яскраво-синій краватці; обличчя зберігало сліди морської засмаги, відмітний колір старої маслинової олії, що простояла всю зиму в сухому темному льоху.

— Здрастуйте, — відповів Роумен. — Чесно кажучи, я не дуже звик до таких конспіративних ігор, часу в мене обмаль, та й справ вистачає.

— Звичайно, звичайно… Нічого не вдієш, слова «таємниці мадрідського двору» придумано не у Вашінгтоні, а в цій країні.

Цей з породи босів, зрозумів Пол, такі жарти дозволяють собі тут тільки великі хлопці з центру. Він нетутешній або ж сидить у Бургосі емісаром Пуерта-дель-Соль.

— Як вас звати? Ви не відрекомендувалися, — сказав Роумен.

— О, пробачте, будь ласка. Можете називати мене Хай-ме… Грегоріо Пабло-і-Хайме.

— Дуже приємно. Я — Пол Роумен. Де та людина, яку я шукаю?

— Вона під контролем. Я допоможу вам. Але я хотів би зрозуміти, що спонукало мого давнього друга Еронімо на таку завзяту зацікавленість у тому, щоб ви знайшли цього самого нікарагуанця із зовнішністю скандінава?

— Дружба. Ми друзі з Еронімо.

— Давно?

— Відтоді як Франко зацікавився розвитком економічних відносин зі Штатами. І тим, щоб ми протягли його в Організацію Об'єднаних Націй…

— Не «його», а «нас». Ми не відокремлюємо себе від каудільйо.

— Це зрозуміло. Ваше право… Якщо ви не відділяєте себе від каудільйо, то й вам пора подружитися зі мною, бо, на жаль, я теж змушений не дуже-то відмежовувати себе від нашого галантерейника, від президента Трумена.

— Ви маєте санкцію на те, щоб так говорити про свого лідера?

— Поправка до Конституції — ось моя санкція, зрозуміло? Ви мені вибачте, Хайме, я в дитячі ігри не граю, виріс; маєте запитання — ставте. Хочете допомогти знайти цього самого Брунна — допоможіть. Ні — ну й чорт з ним, скажу послу, що служби Іспанії не змогли нам як слід допомогти. Незабаром ваше національне свято, нехай Томас обговорює цю справу з вашим каудільйо…

— Томас… Це хто?

— Посол. Ви що, не знаєте, як його звати?

— О, так, так, звичайно, але я чомусь не дуже пов'язував вас з дипломатичною службою.