— Чого ви від мене хочете?

— Ось цього я й ждав, — посміхнувся Донован. — Я радий, що ви нарешті поставили це запитання, для якого я вас і викликав. Власне, справа, котру я маю намір з вами обговорити, зводиться ось до чого: або ви допомагаєте мені, тобто обвинуваченню Сполучених Штатів, і ми з вами розробляємо форму спільного сценарію Нюрнберзького процесу, або ви відмовляєтесь мені допомогти, і в такому разі я подумаю про свої наступні кроки…

— Як обвинувача? Чи як шефа розвідки, який може повідомити пресу про мою раптову смерть перед початком процесу?

— Ну, навіщо так різко, — відповів Донован. — Це Гіммлер з вашої санкції пішов би на такий крок. Мені — важко, я особа підзвітна, багато інстанцій мають право втрутитися в мою роботу, призначити розслідування — в Сенаті чи Конгресі, в присутності публіки й представників преси… А втім, ваша ідея заслуговує, щоб над нею подумати — звичайно, в плані оцінки тих моральних принципів, якими ваша система керувалася в повсякденному житті… Як же точно писав про неї Карл фон Осецьки, не перестаю дивуватися його дару передбачення…

— Хто це?

— Вам справді незнайоме це ім'я?

— Ні.

— Лауреат Нобелівської премії, він був журналістом, виступав у пресі проти вашої доктрини… Його заморозили в концтаборі…

— Він захворів у таборі, ви хочете сказати?

— Ні, його навмисне обливали холодною водою, перед тим роздягнувши догола…

— Яке варварство… Ніхто не гарантований від проникнення в державні установи садистів…

— Ні, його заморожували цілком нормальні люди. Вони виконували наказ.

— Чий?

— Вищестоящого начальника.

— От він і був садистом. Явне відхилення від норми… Покарання за протиурядову агітацію — так, це по закону, але мордувати людей нікому не дозволялось.

— А вбивати? Чи душити газом?

— Доведіть. У вас є мої підписи?

— Так. Ми маємо тексти ваших виступів з приводу знищення євреїв.

— Неправда! Я ніколи не виступав за їхнє знищення. Я наполягав, щоб їх відсторонили від громадського життя, на еміграції їх, але не на знищенні. Я не згоджувався з фюрером у цьому питанні.

— Ви виступили проти нього на партайтазі? На засіданні імперської канцелярії?

— Ні, я розмовляв з ним про це віч-на-віч. Ми жили в авторитарній державі, я присягнув на вірність фюрерові, отже, я не міг виступати проти нього, це акт непокори, а закон карає за непокору верховному головнокомандуючому.

— Він став верховним головнокомандуючим під час війни. Ніч «кришталевих ножів» ви провели до війни.

Герінг відчув себе маленьким, немовби вдавленим у металевий стілець, закріплений посеред кімнати; сказав стомлено:

— Викладайте ваші пропозиції, генерале.

— Я вже виклав їх. Ви готові сісти зі мною разом за сценарій процесу?

— В якому я допоможу вам обвинуватити самого себе?

— Ні. Тих, хто сидітиме поруч з вами на лаві підсудних. Я згоден залишити за вами роль ідейного вождя, людини, що довірила поточні справи штабу — Кейтелю, Заукелю, Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франку, Штрайхеру… Вони обманули ваше довір'я, зловживали владою, переступили межу закону — навіть вашого, нацистського. А коли ви дасте показання проти цих садистів — думаю, ви не будете сперечатися, що Кальтенбруннер, Заукель і Штрайхер — типові садисти, — коли настане час для промов захисту, я обіцяю вам карт-бланш… Можете виступати з програмною заявою, відділяйте злаки від плевел, проводьте грань між ідеєю і втіленням її в життя…

— Але я можу захворіти на чуму чи хронічний нефрит у той день, коли мені дадуть мікрофон для промови захисту, генерале.

— Я згоден дати вам слово солдата, що ви виступите зі своєю промовою, вас не обмежуватимуть у часі, дозволять викликати на засідання усіх ваших свідків, усіх без винятку…

Герінг довго мовчав, потім посміхнувся:

— Навіть Бормана?

Донован відповів йому теж з посмішкою:

— Ми докладемо всіх зусиль, щоб знайти його.

— Але ви розумієте, що я не вмію бути донощиком? Ви усвідомлюєте, що я не маю права втрачати свого обличчя?

— Вас ніхто не спонукає бути донощиком. Якщо я покажу вам документи, зібрані обвинуваченням проти Франка, Штрайхера, Розенберга, Кальтенбруннера, Кейтеля, ви жахнетесь. Адже ви не знали всіх подробиць, хіба не так?

— Звичайно, я не міг знати подробиць, — погодився Герінг, відчуваючи, що він готовий потягтися до Донована, прийняти його, повірити йому до кінця. — Зачекайте, — він змусив себе відкинутися на спинку стільця, — але ж мої показання проти тих, хто заплямував себе злочинами, викличуть їхні зустрічні ходи. Вони обіллють мене грязюкою…