— А після цього повернулися до себе.

— І сів читати Монтеня.

— Я, між іншим, уважно переглядав ті місця, які ви підкреслювали… Того дня, мені здається, ви штудіювали розділ про самотність…

— Штудіював? — перепитав Штірліц. — Ні, штудіював я в Берліні… Тут я вчив Монтеня напам'ять…

Роумен поглянув на годинник; треба ще раз подзвонити Еронімо. Перед зустріччю з Крістою я повинен побачити його, проговорити позиції, хоча ставити на нього ризиковано; він зобов'язаний мені тим, що вклав свої заощадження в «Даймонда», він тепер може жити на проценти з вкладів, а не на свою зарплату, це зробить його незалежнішим, усе правильно, але якою мірою він готовий на вчинок?

— Почитайте, га? — сказав Роумен. — Те, що я глянув на годинник; не має причетності до нашої розмови. Просто мені ще дещо треба встигнути зробити… Ваша правда, ендшпіль наближається невблаганно.

— Доброчесність задовольняється собою, — посміхнувся Штірліц, згадуючи Монтеня, — їй не потрібні ні права, ні дії збоку. Серед тисячі наших звичних вчинків ми не знайдемо жодного, який би ми робили безпосередньо заради себе. Подивись: ось людина, яка видирається нагору по уламках, стіни, розлючена, у нестямі, будучи мішенню для пострілів з аркебуз; а ось друга людина, вся в рубцях, знеможена, бліда від голоду, вона вирішила скоріше вмерти, аби тільки не відчинити міські ворота першому. Чи вважаєш ти, що вони тут заради тебе? Вони тут заради того, кого ніколи не бачили, хто анітрохи не обтяжує себе думками про їхні подвиги, потопаючи в цей час у розкошах та насолодах. А от ще одна: харкає, очі гнояться, невмита й непричесана, вона йде з свого кабінету далеко по півночі; ти думаєш, що вона порпається в книжках, щоб стати доброчеснішою, щасливішою і мудрішою? Навпаки. Вона, ця людина, ладна замучити себе до смерті, аби лише повідати потомству, яким розміром писав вірші Плавт… Хто не погодився б з превеликим бажанням віддати своє здоров'я, спокій чи навіть життя в обмін на популярність і славу — зовсім марні, непотрібні й фальшиві з усіх монет, що є в нас у обігу? Ми пожили досить для інших; проживемо для себе хоча б останок життя. Зосередимо на собі й на своєму власному щасті всі наші помисли й наміри! Адже не особиста справа — відступати, не втрачаючи присутності духу; будь-який відступ досить клопітний сам по собі, щоб додавати до цього ще й інші турботи. Коли господь дає нам можливість підготуватися до нашого переселення, використаємо її до пуття; складемо пожитки; попрощаємося заздалегідь з тими, хто тебе оточував; звільнимося від обтяжливих пут, які зв'язують нас із зовнішнім світом і віддаляють від самих себе… Настав час, коли нам треба розлучитися з суспільством, бо нам більше нічого запропонувати йому. І хто не може позичати, той не повинен і брати в позику.

— Правильно, — кивнув Роумен. — Взагалі я дуже добре пам'ятаю ті рядки, які ви підкреслили напередодні нашої зустрічі, десятого чи одинадцятого… Про тортури.

— Винахід тортур — небезпечний винахід, — зразу заговорив Штірліц, — і мені здається, що це скоріш випробування терпіння, ніж випробування істини. Приховує правду і той, хто спроможний їх перенести, і той, хто не спроможний зробити цього. Я думаю, що цей винахід в основі своїй базується на свідомості нашої совісті, бо винному здається, що совість допоможе тортурам, примушуючи його визнати свою провину, невинному ж вона надає сили витерпіти тортури…

— Пам'ять у вас з дитинства така? — спитав Роумен.

— Ні. Я все забував, коли був хлопчиком.

— Бачите… А я все пам'ятав… Зате тепер став забувати… Замовте-но ще чогось випити.

— Вам — віскі?

— Звичайно, не «віші», — відповів Роумен, підвівшись. — А чому ви не п'єте?

— Сьогоднішню ніч один з нас повинен бути по-справжньому тверезим.

Роумен посміхнувся:

— Це теж Монтень?

— Ні, це я, — у тон йому відповів Штірліц.

— Це ви, — замислено повторив Роумен і знову подивився на годинник. — Я можу звернутися до вас з проханням?

— Звичайно. А втім, це не означає, що я його безумовно виконаю.

— Я дам вам три телефони, докторе. По першому ви попросите до апарата сеньйора Хайнца Достера. По другому — Адольфа Зайделя, а по третьому — сеньйора Еухеніо Парреда.

— Попросив. Далі?

— Вам ці імена не відомі?

— Ні.

— А Фрідріх Кальбах?

— Не чув навіть.

— Добре… Скажете кожному з них таке: «Я жду вас на чашку кави, надійшов контракт, треба обговорити умови, за яких ми його підпишемо. Тільки візьміть мої сигарети, тут продають лише «Дукадос». Таке прохання виконаєте?

— Виконаю. Час і місце зустрічі сеньйори Достер, Зайдель і Парреда знають?

— Так. Вони зразу ж прийдуть туди, куди мають прийти.

— Ці люди належать до ваших ворогів?

— Так. Я коли-небудь покажу вам їхні фотографії. Думаю, ви згадаєте ці обличчя; коридори РСХА були не такі вже й темні, щоб не помітити тих, хто йшов тобі назустріч.

— Зовсім світлі коридори, — відповів Штірліц. — Чорта помітиш, не те що обличчя того, хто йде тобі назустріч.

— Телефон унизу, докторе. Не заперечуватимете, якщо я буду присутній при ваших розмовах?

— А якби заперечив?

Роумен погасив сигарету в попільниці й підвівся зі стільця.

… Усі троє були на місці; запитань не ставили, відповіли, як по писаному, мабуть, словами відзиву; дзвінку не здивувалися, отже, Гаузнер не брехав…

— А зараз, — сказав Роумен, коли Штірліц поклав трубку, — не сердьтеся на мене і відійдіть убік, я повинен подзвонити сам…

— Я почекаю нагорі?

— Ні, почекайте тут. Тільки осторонь. Я секретничатиму, пробачте…

… Вутвуд вислухав Роумена, сказав, що він перенесе розмову з Чікаго на ніч, якщо справді Пол обіцяє йому нечувану сенсацію, і сказав, що приїде на автостанцію, куди прибуває рейс із Севільї.

… Еронімо все ще не відповідав: ні на роботі, ні на конспіративній квартирі, де вони завжди зустрічалися, його не було; Роумен подзвонив додому полковникові, зустріч з ним була дуже необхідна; служниця відповіла, що «сеньйор коронель поїхав у відрядження».

— Коли? — здивувався Роумен. — Ми ж бачилися напередодні мого вильоту, він нічого ні про яке відрядження не говорив, дивно.

— Зараз я покличу сеньйору, одну хвилинку, будь ласка. Сеньйора сказала, що Еронімо спішно вилетів кудись сьогодні вранці; о, він же ніколи не каже, куди їде, це справа службова, я не маю права цікавитись; ні, ні, він нічого нікому не просив передати, дуже шкодую, а хто дзвонить, пробачте?