Господи, подумав Штірліц, який малий і єдиний світ! Ми не знаємо себе і тому намагаємося замінити істину уявленням, і якщо істина є народження логіки, то уявлення породжене почуттям, яке конче потрібне в мистецтві, але чревато в науці, а історія — наука, і коли її перетворюють у зведення міфів, то виникають страшні доктрини панування одних над другими, а це немислиме без крові.

— Естіліц, — почув він тихий голос Гонсалеса, — я хочу познайомити вас з моїм другом, ходімо…

Штірліц поставив книжку на місце, не зразу відірвався від неї, погладив рукою сап'яновий корінець, причинив скрипливі дверці шафи і пішов слідом за Гонсалесом у ту кімнату, де був сервірований стіл; біля вікна стояв невисокий, дуже тендітний чоловік, досить ще молодий, не більше тридцяти, одягнений дуже скромно.

— Хосе, — звернувся до нього Гонсалес, — я хочу відрекомендувати вам мого доброго і давнього друга Максимо Брунна, що вміє писати про кориду як справжній іспанець.

— Дуже приємно, — відповів молодий чоловік. — Мене звуть Хосе Гутієрес. Я ваш колега, представляю аргентінську пресу в Іспанії.

Гонсалес посміхнувся, пояснив Штірліцові:

— Кабальєро — брат полковника Гутієреса.

— Я захоплююсь розумом вашого брата, — сказав Штірліц.

Хосе нахмурився:

— Як це вам удалося скласти враження про розум мого старшого? Він же не пише про кориду й не виступає на мітингах…

— Зате на мітингах виступає Перон, — відповів Штірліц. — А я дуже серйозно ставлюсь до його позиції.

— Ну, це зрозуміло, — відповів Гутієрес. — Як-не-як саме Аргентіна належить до десяти найбільших держав світу. Від нас, хочуть цього чи не хочуть, багато чого залежить, і не тільки в іспаномовному світі, де ми, хай не ображається генерал, — він усміхнувся до Гонсалеса, — є лідерами. І це надовго. Так, в усякому разі, я вважаю.

— Це буде назавжди, — сказав Гонсалес, — якщо Аргентіна і далі відчуватиме спорідненість з матір'ю Іспанією.

Гутієрес кивнув:

— Саме так. Ось тому я й хочу звернутися до вашого друга, доктора Брунна, з трохи незвичайним проханням… Можна?

— Просити не заборонено, — відповів Штірліц, — бо дається можливість і відмовити.

Гонсалес пояснив аргентінцеві:

— Я попереджав вас, Хосе… Мій німець… нікарагуанський друг, надзвичайний акуратист… Це поширюється й на те, як він будує свої фрази.

— У мене багато німець… нікарагуанських друзів, — прийнявши гру Гонсалеса, відповів Гутієрес. — Я віддаю перевагу німець… нікарагуанську одвічну точність іспансь… аргентінському солодкомовству, не підтвердженому ділом… Доктор Брунн, вам ніколи не доводилось зустрічатися з якимсь Максом фон Штірліцом? І коли так, то що ви можете мені про нього сказати? Я розумію, прохання несподіване для вас, але вся наша подальша розмова залежатиме саме від вашої відповіді…

Штірліц уважно подивився на Гонсалеса; обличчя генерала вкрилося зморшками: стало непроникливе; якась маска відсутності, погляд — холодний, не очі, а крижинки, зрозуміти нічого не можна.

— Здається, я десь зустрічав пана, який вас цікавить, — відповів Штірліц, все ще не відводячи погляду від Гонсалеса. — Мені важко відповісти про ті його риси, що можуть вас зацікавити, але пригадую одне: він не з породи базік. Так мені принаймні здалося.

— Хто він за освітою?

— Забув, сеньйоре Гутієрес… Здається, він мав і гуманітарну і технічну освіту…

— Але він не фізик?

— Його, мені здається, колись цікавили розрахункові схеми, якісь абстрактні побудови, котрі можна застосувати до чого завгодно — до фізики також.

— Я був би глибоко вдячний, докторе Брунн, якби ви змогли допомогти мені розшукати сеньйора Штірліца (прізвище вимовив по-німецьки, без неодмінного «е» на початку слова). Думаю, що й він був би вельми зацікавлений у знайомстві.

— Добре, — відповів Штірліц. — Я спробую допомогти вам, сеньйоре Гутієрес. Коли ви хотіли б порозмовляти з цим паном?

— Бажано найближчим часом, до того, як у Мадрід приїде наша банківсько-промислова делегація з надзвичайно широкими повноваженнями, а це буде незабаром.

… Повертаючись додому, Штірліц подзвонив з автомата Роумену; того ще й досі не було ні дома, ні в посольстві; дивно; вони тепер розмовляли по кілька разів на день, і це не було якимсь певним обов'язком, скоріш людською потребою; отак воно, воістину від ворожнечі до симпатії один крок, хоч класики формулювали це інакше: «від любові до ненависті». Чи міняється зміст від перестановки цих компонентів? Бог його знає, життя покаже, хто ж іще…

Блас поаплодував наймолодшій співачці ансамблю Пепіті і, ледь обернувшись до Крісти, спитав:

— Подобається?

— Дуже.

— Чесне слово? — Чесне.

— А чому вона вам подобається? Незвичайно? Екзотика? Зігріває серце?

— Просто я люблю Меріме.

— Кого?

— Проспера Меріме… Невже не знаєте?

— Всі іспанці чули про Кармен, чарівна жителька Півночі… Але ж Меріме нічого не розумів у національному характері. Сталося непізнане диво — він випадково попав з цим ім'ям… Воно запам'яталося, припало до смаку… В мистецтві виграє той, хто вміє придумати назву… Мене здивувало, що ви пов'язуєте баєчку француза з виступом нашої Пепіти… Він же зовсім не знав, не розумів циган, їхньої туги, їхнього бентежного духу, безкорисливості…