Мабуть, така постановка питання, коли думка будується за принципом «від загального до часткового», змушує пильніше розглядати долю не тільки лідера — в незримій зчепленості випадковості й закономірності, — а й звичайної собі людини, бо в певний момент вона, звичайна людина, нічим, здавалося б, не примітна, опиняється в центрі таких загадкових перехрещень, які роблять її причетною до подій глобальних, світової важливості.

Так — певною, звісно, мірою — сталося і з Робертом Харрісом, який приїхав в Бургос того ж дня, що й Штірліц, правда, приїхав він сюди зовсім випадково, хотів лише подивитися те місто, де — починаючи з тридцять шостого року й до початку тридцять восьмого — він був кореспондентом лондонської «Мейл» при штабі генерала Франко.

Взагалі ж мета його поїздки в Іспанію була зовсім інша. Він мав зустрітися з тими, хто був пов'язаний з імперією ІТТ, оскільки родина Харріса мала прямі інтереси в «Белл корпорейшн», а вона, ця британська фірма, вела давній і важкий бій з полковником Беиом, починаючи ще з тієї пори, коли той вступив у альянс з нацистами, відтіснивши таким чином острів'ян від регіонів Європейського континенту, які за традицією їм належали.

У Бургос Харріс приїхав вихідного дня — в неділю, щоб зустрітися з молодістю, бо кожну людину вабить у ті міс-ся, де проходили її найкращі роки; одні, хоробріші, їдуть тудп, не боячись зрозуміти, що все прекрасне вже минуло, лишилося позаду; другі намагаються грати в піжмурки з самим собою, вигадуючи майбутнє, втішаючись надією на зустріч із щастям; треті загулюють — п'ють без просипу і починають існувати, очікуючи наближення неминучого кінця.

Харріс пройшов у дім Клаудії за півгодини перед тим, як туди поспішали ІПтірліц і Пол. Та й як же він міг не прийти сюди, коли саме в квартирі цієї жінки він оселився після того, як звільнилися кімнати, які наймав Штірліц, а саме Клаудія стала його першим — і таким чудовим! — учителем іспанської мови…

Служниця посадила Харріса у вітальні й принесла добірку ілюстрованих журналів — самі фото, мінімум тексту; в країні сорок відсотків неписьменних, чим менше люди читають, тим спокійніше спить генералісимус; втім, поняття «спить» у цьому випадку неправильне, спати людина може і в тюремній камері; чим менше читали іспанці, чим страшніше лютувала цензура, тим більшими ставали мисливські угіддя Франко, тим неймовірнішою робилася його колекція мисливських рушниць, тим більші вклади вносила його напівмонарша дружина на рахунки швейцарський банків, тим активніше налагоджувалися її зв'язки з діловим світом, який був зацікавлений у ній як у людині, що впливала на дідуся. Перед виїздом з Лондона Харріс дістав конфіденційну інформацію про те, що сеньйора Франко готується через підставних осіб придбати контрольний пакет акцій найбільшої торговельної фірми Іспанії «Галереас Пресіадос», магазини розкидані по всій країні; черевики, сорочки, кухонне начиння, пальта, вироби народних ремесел, радіоапаратура, роялі, програвачі, парфуми, мило, шкарпетки, пледи, посуд — усі галузі іспанської, та й не тільки іспанської, промисловості було зав'язано в «Галереас»; хай живе корупція, основа основ тоталітарної держави! Не проблеми національної економіки, не спроба перетворити країну з сільськогосподарського придатку Європи в індустріально розвинену державу, не питання, пов'язані з необхідністю підвищення стандарту життя, а лише розхожий, не зафіксований в офіційній пресі вислів «я — тобі, ти — мені» визначав суть того, що відбувалось у франкістській Іспанії.

Ти кладеш на рахунок сеньйори мільйон песет, а вона робить так, що ти одержуєш найвигідніше замовлення від уряду на розробку нових пластмас для потреб армії, але при цьому половина цієї «військової» продукції йде саме на сугубо мирні прилавки її магазинів.

Ти даруєш дочці сеньйори діамантовий перстень на вісім каратів, а вона влаштовує так, що ту позику, яку ти так марно добивався протягом п'яти років, легко й просто дає уряд, використовуючи свої, знову ж таки корумповані, зв'язки з банками.

Вона призначає тебе — наказом дідуся — заступником міністра промисловості, а ти в свою чергу допомагаєш тій фірмі, яку тобі назвуть, укласти угоду з бразільською корпорацією; гроші мають бути переказані в швейцарський банк; проценти, які наростуть за півроку (щось близько шести, все залежить від вкладеної суми), ділять між сеньйорою, тобою, заступником міністра і хазяїном зацікавленої фірми.

Інтереси народу? А що таке народ? Безсловесне бидло! Все вирішує еліта, вона й рухає країну вперед, не ці ж темні й неписьменні Педро, Мігелі й Бласко! Що вони взагалі можуть?! Нехай сліпо повторюють слова дикторів радіо й цитати із статей у «Пуебло» та «Ой», нехай чіпляються за те вбоге благополуччя, яке їм дав дідусь; та й справді, голодних, які вмирали б на вулицях, більше немає, кожен може заробити не тільки на хліб, вино й хамон, а навіть на гарну сукенку доньці, чого ж їм ще треба?! Рівність — це міф, утопія, шкідлива вигадка російських марксистів, чим швидше люди забудуть про це, чим швидше цьому оголосять анафему, тим краще; непокірних можна перевиховати в тюрмах, цього навчилися за десять років диктатури, тим паче було в кого вчитися — Гітлер цілком надійний наставник.

Їдучи до Іспанії, Харріс мав на меті проникнути в таємницю механіки «мадрідського двору» — з одного боку (це на користь справі, «Белл» мусить знати, що треба робити, головне — зрозуміти приховані пружини й таємні лабіринти ходів до Франко), з другого — написати в «Мейл» про все те химерне, алогічне, тимчасове, але ще могутнє, щ о панувало за Піренеями, і, нарешті, виконати конфіденційне прохання генерала Грінборо з розвідки.

Та, прилетівши в Мадрід, Харріс трохи розгубився від тієї численної інформації, яку він одержав у перший же тиждень; треба було передихнути, звикнути до іспанських темпів, темперамент цілком африканський, сто слів за хвилину.

От він і вирішив податися до Бургоса, тим більше що образ Клаудії — він це зрозумів по-справжньому, тільки коли повернувся до Іспанії, — завжди жив у ньому всі ці роки.

… Служниця уважно подивилася на Штірліца й Пола, пожалкувала, що сеньйори не подзвонили, вона попередила б їх, що сеньйора повернеться лише через півгодини. «В нас уже є один гість, коли хочете почекати її, будь ласка, пройдіть до вітальні».

— Мене звуть Бользен, — сказав Штірліц служниці. — Макс Бользен, запишіть, будь ласка. Якщо сеньйора зателефонує, скажіть, що я не міг не припасти до її ніг після стількох років розлуки. А що, сеньйора поїхала з сеньйором?

— Сеньйора живе сама, — відповіла служниця, — проходьте, будь ласка.

Вони зайшли до вітальні; Харріс підвівся, мовчки кивнув, ще раз подивився на Штірліца, нахмурився, намагаючись пригадати щось, потім спитав:

— Чи не зустрічалися ми з вами десь раніше?

Штірліц знизав плечима:

— Ми зустрічалися останній раз тут, у Клаудії, напередодні мого від'їзду…

— Ви — німець?

— На жаль.

— Це ви наймали в неї квартиру?

— Саме так.

— Вас звати…