І через те, що в голосі було чути лише одне це полохливе й жалісне «не хотілося», їй стало ясно, що хотілося, що цей холодноокий, коректний і співчутливий Ганс з його книжками був уже давно приємний їй, коли ще він тільки почав розпускати хвіст при «шоколаднику» та «квіткареві», але він це робив достойніше, ніж вони, і вмів приховувати своє бажання.

Кріста зірвала з гачка рушник, рвучко закрутила кран, наче злякалася, що й він скаже щось, розтерлась так, аж шкіра горіла, одяглася, зайшла в кімнату і, сівши до столика, замовила Мадрід.

Роумена дома не було.

Він мав поганий вигляд останніми днями, подумала вона. В нього зовсім хворі очі. І він багато пив. Ні, це не тому, що я стала тягарем для нього, я пригадую, як пив Грегорі Уорк, коли не міг переступити любов до своєї дружини, як його гнітили наші зустрічі, як він хотів бути зі мною й не міг собі цього дозволити, тому що був не тетерук, а справжній мужчина, для якого самозвіт починався з серця й розуму, а не з сліпого тваринного потягу.

Якось, взявши її тонкі руки з своєї шиї, він сказав Крісті:

— Соломко, мабуть, я рано постарів, але я не можу лягти в ліжко з жінкою, в яку не закоханий. Кажуть, це трапляється з людьми, котрим стукнуло п'ятдесят. Дивно, мені тридцять чотири, але почуття в мене старечі. І, будь ласка, не кажи, що п'ятдесят — розквіт мужчини. П'ятдесят років — це початок заходу, хоч він може бути дуже гарним і тривалим, як у кінці серпня…

Чому я так часто згадую Грегорі, спитала себе Кріста. Я бачила його останній раз три роки тому на набережній Тежу, неподалік від Есторіла, і була така ж осінь, тільки там дуже волого, і було так само тихо, як зараз у цій конурі, а мені було так само погано, як зараз… Ні, зараз ще гірше, тому що Пол дуже схожий на Уорка, він такий же відкритий і такий же сором'язливий, навіть просить відвернутися, коли роздягається… Я згадала Грегорі тому, сказала вона собі, що лист Пола був адресований теж Грегорі, якомусь Грегорі Спарку, ось чому я так часто згадую його…

Вона не знала й не могла знати, що Грегорі Спарк, друг Пола, працював у Лісабоні, під прізвищем Уорк, як, втім і Спарк не міг здогадатися, що «соломка» була німецьким агентом, а вже те, що саме вона виявилася тією «веснянкою», яка принесла щастя Полу Роумену, — тим більше.

Вона не знала й не могла знати, що Пол Роумен не відповідав на її дзвінки, бо був зараз на конспіративній квартирі, що підтримувала безперервний зв'язок з Севільєю, де за кожним її кроком стежили його люди.

Генерал Серхіо Оцуп зустрів його біля порога; двері були відчинені; жив він у величезній квартирі в самому центрі старого Мадріда, у вузькому будинку початку минулого століття, на третьому поверсі; пахло тут — і це вразило Штірліца — Росією: ладан, старі книжки і самовар, саме самовар з сосновими шишками, з особливим теплом, яке відчував він тільки в Росії.

— Заходь, заходь, «хазяін барін», — сказав Оцуп по-російськи, і ці слова його, петербурзький говір, смішинка в очах, метушливість, як предтеча дружнього застілля, властива саме росіянам, коли ті чекають гостей, вразили Штірліца.

— Пробачте? — спитав він Оцупа нерозуміюче; його іспанська — після року, прожитого в Мадріді, — стала зовсім вишуканою. — Що ви сказали? Я не зрозумів вас…

— Та й не повинні, — весело відповів Оцуп. — Це я порідному кажу, по-російському, драпонув звідтіля у вісімнадцятому, Петруся кликав з собою, молодшенького, а він Леніна фотографував, не захотів, служив справі революції. Він і понині урядовий фотограф у Кремлі, а я генерал у Франко… Отак воно… Розкидало братів, стоїмо один проти одного, біблейський сюжет! Роздягайтеся, ласкаво прошу в дім. Спочатку подивимося колекцію, потім гості підійдуть, перезнайомлю…

Музей починався в передпокої, завішаному й заставленому хорезмськими тарілками, старовинною афганською зброєю, керамікою з Бухари, індійськими різьбленими з кістки слонами, мавпами та кігтистими орлами.

— Чудова експозиція, — сказав Штірліц. — Я завжди вважав, що Бухара славиться біло-голубими кольорами, а у вас, просто дивно, зелено-сині малюнки…

— Я не наполягаю на тому, що це Бухара, — озвався Оцуп, уважно глянувши на Штірліца.

— Джелалабад?

Оцуп навіть сплеснув руками:

— Ви колекціонер?

— Я? Ні. Чому ви вирішили?

— Бо ви ж запитали. В мене бували тисячі гостей, але ніхто ніколи не питав про Джелалабад…

— Хм, для мене Джелалабад — таємниця за сімома печатками… Афганці вважають себе пришельцями, деякі інтелектуали взагалі кажуть, що їхнє плем'я — це нащадки еллінів… Я бував у Джелалабаді… Розписи, які я бачив, а головне, малюнки, які робили на базарі старці, дуже вразили мене своєю схожістю з фаюмськими портретами… На зміну маскам стародавніх єгиптян, що прилучили померлого до вічного життя, перетворюючи його в іпостась Озіріса, прийшло мистецтво римських завойовників з їх вертикальними скульптурними статуями того, кого вже нема на цьому світі, але він усе-таки живе завжди в домі нащадків… Але як це перекочувало в Джелалабад? Чому я саме там побачив стримані, сповнені томливої жагучості барви Стародавнього Єгипту?