— Татусю, а чого ти не криєш? У тебе ж козирі є! Так нечесно!

— Справді є, — зітхнув Абакумов, — відіб'юся, миттю покрию, ріднесенька…

— Ти мені не піддавайся, я ж не маленька! Нецікаво грати… А знаєш, мене сьогодні вчителька вишпетила…

— От штукарка… За що?

— Я не відповіла, коли був замах на Володимира Ілліча…

Ну, завтра цій сучці шию намилять, подумав він, дівчинку даремно травмує, але відповів інакше:

— Такі речі треба знати, донечко… В Ілліча стріляла есерка Фанні Каплан, космополітичного племені, їй Бухарін пістолет в руки дав…

— От вона тобі двійку й уліпила б! — засміялася дівчинка. — Перший замах на Леніна був у січні, ще в Петрограді! Його тоді якийсь швейцарець урятував, собою прикрив…

— Швейцарець? — Абакумов здивувався. — Це ж хто?

— Платтен, — відповіла дочка майже по складах і пішла до рояля: знала, що батьку найбільше подобалось, коли вона грала «Полонез» Огінського.

А начебто цього самого Платтена ми розстріляли, подумав Абакумов. Чи не з троцькістів? Ну й учителі! Ці такого навчать, що потім з дітей кілком не виб'єш…

Хотів був зразу піти до себе й подзвонити помічникові; нехай перевірить учительку, чи не контра, але, розслабившись, поринув у музику, милуючись стрункою фігуркою дочки, що граціозно сиділа біля величезного білого «Бехштейна»…

…А в цей же самий час три лікарі-психіатри працювали з Олександром Ісаєвим, колишнім офіцером військової розвідки РСЧА, кавалером бойових орденів, а нині «зеком» і недоумком — не в грубо-табірному жаргонному смислі, а в справжньому — він збожеволів на допитах.

Вони вже годину сиділи з ним у невеличкій кімнаті, обладнаній магнітофонами, і всіляко намагалися розговорити нещасного. Але молодий старик тупо мовчав і дивився кудись у далечінь застиглими очима.

Один з лікарів, найстаріший, Лівін, попросив колег вийти. Залишившись сам на сам із «зеком», тихенько, по-дружньому, довірливо спитав:

— Саню, хочеш поговорити з батьком?

«Зек» усе ще дивився крізь лікаря, але в очах його щось промайнуло…

Лівін увімкнув магнітофон, пролунав голос Ісаєва: «Я хочу мати побачення з сином…»

«Зек» раптом умиротворено всміхнувся:

— Тату…

— А ти поклич його, Санечко, — так само приязно, вкрадливо говорив Лівін. — Крикни: «Тату, таточку, тату!» Він тебе почує… Ти ж віриш мені?

— Таточку! — після довгого нетямущого мовчання раптом закричав Саня і, трохи відсунувшись, подивився на лікаря. — Таточку! Ти мене чуєш?

— Голосніше, — не одводячи очей від зіниць Сані, налягав Лівін. — Кричи, що погано чути… Ти ж не чуєш його? Правда? Нехай говорить голосніше…

— Та-а-а-точку! Чому ти мовчиш?! Говори голосніше! Чому ти замовк?!

— А замовк він тому, що дуже хвилюється, — так само лагідно, довірчо пояснив Лівін. — Стільки років не бачив синочка… Крикни, що незабаром приїдеш до нього… Скажи, що вже видужав… Тільки кричи голосніше, тоді батько відповість…

…Послухавши настриг плівки, яку приготував підполковник медичної служби Лівін у той же день, Влодимирський подзвонив Комурову:

— Чудова робота! Якщо накласти на голос радіошуми — вийде цілком зворушлива розмова.

— Не тішся надією, — відповів Комуров. — Твій підопічний такий досвідчений, що напевне перевірить свого придурка подробицею, нам з тобою невідомою… От і кінець твоїй комбінації…

— Нічого подібного! У нас кожна фраза починається з того, що той кричить: «Таточку, голосніше, я погано чую…» А на перевірочному запитанні таточка ми припинимо радіосеанс: «Перешкоди, спробуємо завтра». Стан у Ісаєва буде шоковий, з'їсть, повірте…

— Ти ще не вдарив його в лоб запитанням: «Що написав у Біблії і передав Валленбергу?»

Влодимирський відповів упевнено:

— Це мій головний козир. Рано. Давайте послухаємо, як вони розмовлятимуть на дачі, на прогулянках… Вони ж не знають, що ми їх і в лісі зможемо слухати, шарашки недаремно вершкове масло і каву з цикорієм одержують…

Комуров усміхнувся:

— Валяй. Я тобі вірю, відповідальність на тобі…

Коли Ісаєв, надриваючись, прокричав у трубку:

— Санюшко, синочку, любимий, перед вильотом підстрижись, як стригся у Кракові… Пам'ятаєш?!