Я набридла Вам своїм розхристаним і сумним листом?

Не сердьтесь, бо Ви самі привчили мене до відкритості. Ви не уявляєте, яке страшне лихо жінки — скритість, таємниця, думочки… Ох, які вони гидкі! Я ненавиджу їх, жену геть, але вони раз по раз, як бісенята, регочучи й зло всміхаючись, породжують у душі жах і недовіру.

Я заклею цього листа, покладу його в конверт, одягнуся й піду гуляти по Кільцю, посиджу на лавочці біля Пушкіна, зупинюся біля Тімірязєва, якого з певною зневагою називають «популяризатором», але ж справжнє популяризаторство є перетворення складного в доступне всім! Це піднімає людство на нову ступінь знання, що тільки й може врятувати світ від жаху… Не краса, ні… Федір Михайлович помилявся… Врятувати світ краса не в змозі, лише Думка і Знання — складові частини Достоїнства…

Любов моя, я щаслива, що змогла поговорити з Вами.

Спасибі за це.

Я знову відчула Вашу суху долоню з довгою й різкою лінією життя.

Як тільки Ви повернетесь, відпочинете в себе, жду Вас на Фрунзенській у гості, питимемо каву. А потім підемо походимо втрьох…

Хай доля Вас береже, я прошу про це щоранку і щоночі…»

Коли Сашенька написала дев'ять листів, приїхав той самий цивільний. Темніло, місяць уже сріблив море.

— Накиньте плащ, — порадив він, — я хочу запросити вас на вокзал…

Вона схопилася з стільця:

— Приїхав Санечка?!

Але на вокзалі сина не було. Її посадили в «столипінку» і відправили етапом до Москви. Абакумов дістав у Сталіна санкцію на виконання вироку: «вища міра соціального захисту»; Сталін подивився на олівець — колір грифеля був червоний.

…Найбільше на світі міністр Абакумов любив свою дочку, брав її з собою на відпочинок у Місхор, дружину посилав окремо, на Кавказ. У Кисловодську для неї обладнали двокімнатний «спецномер»; привозили особливу їжу, з Желєзноводська тричі на день ганяли «ЗІС» з теплою мінеральною водою, подавали в ліжко, наливаючи в кришталеву склянку з великого англійського термоса, який свого часу надіслав у подарунок посол Майський.

Одержавши цю унікальну річ, Абакумов з якоюсь гіркотою, що раптом з'явилася в ньому, подумав: «А от зняти з тебе спостереження, заборонити запис кожного твого слова, любий Іване Михайловичу, я все одно не можу… І поправити щось у розшифрованих записах твоїх розмов з дружиною, Фадєєвим, академіком Несмєяновим, Еренбургом, кухарем Ігорем (псевдонім Мечик), Антоні Іденом, коли він снідає в тебе, Рандольфом Черчіллем, коли він у тебе п'є (зветься «вечеря»), секретарем Галиною Василівною (псевдонім Бубен) я не маю права. Сталін Сталіним, але оточений я чужими, тут, у цьому домі…»

А втім, найризикованіші висловлювання Майського, які не можна було таїти від Хазяїна, він супроводжував зауваженням:

— Часом на язик він слабий, це правильно, але з противником працює віртуозно. Це перекрито іншою інформацією, товаришу Сталін. Мабуть, інакше з англійцями не можна.

Сталін знизав плечима:

— А що, Еренбург також англієць? Чи Майський і з ним, працює? Він меншовик, як і Еренбург… Тільки Ілля малював карикатури на Леніна в паскудних паризьких виданнях, а Іван сидів міністром у Колчака…

Переборюючи себе, потухлим голосом Абакумов відповів:

— Я зрозумів, товаришу Сталін…

Сталін стомлено відкинувся на спинку крісла, потім, злякавшись, що цей широкоплечий красень побачить його старечу немічність, миттю присунувся до столу:

— То що ж ви зрозуміли?

— Матеріалів досить на обох: були знайомі з Бухаріним, Зінов'євим, Риковим, Радеком, дружили з Мейерхольдом, Мандельштамом, Тухачевським…

Сталін зібрав тіло, примусив себе легко встати з-за столу, походив по кабінету, не виймаючи люльки з рота, але й не розкурював її, а лише посмоктував; ходив бадьоро, хоч страшенно болів весь правий бік тіла і пальці терпли. Нарешті він зупинився перед Абакумовим і, не відводячи од його обличчя рисячих очей з мінливими зіницями, спитав:

— Кайдани у вас є?

— Тільки наручники, товаришу Сталін. У нас в тюрмах немає кузні: Дзержинський наказав знищити…

— Мене цікавить: у вас з собою є ці самі наручники?

— Товаришу Сталін, ніхто з тих, хто входить до вас, не має права носити з собою не тільки зброю, а й будь-який металевий предмет… Я підтвердив цю вказівку тридцять четвертого року новим наказом…

— Боїтесь, що Ворошилов мене шаблею зарубає? — похмуро усміхнувся Сталін. — Чи Молотов маузер витягне? Він сліпий, стріляти не вміє, та й від страху помре… Даремно ви не принесли з собою наручників. — Сталін по-арештантськи простяг йому руки. — Вам би мене треба першим саджати в острог… Я ж ближче, ніж Майський і Еренбург, співробітничав і з Бухарчиком, і з Каменевим… Він мене Коба називав, а я його Льовушка… Та й голова Реввійськради для мене був не Іудушкою, а товаришем Троцьким…

Зіниці його очей розширились, як після кокаїну, в них була туга й ненависть, але говорив з усмішкою, обличчя жило своїм життям, лише очі жахали, а найдужче його ворушкі зіниці.

— Ну, чого ж не саджаєте? Я ж для вас солодкий… Який процес можна поставити?! Жаль, хороших режисерів не лишилось…

Сталін повернувся до себе за стіл. Абакумову кивнув на стілець, знову пихнув порожньою люлькою (професори Виноградов і Вовсі радили не відмовлятися від звички смоктати люльку, запах тютюну зберігається. «А коли вже не терпиться, то разів зо два пополощіть рот димком, але не затягуйтесь. Хоч здоров'я у вас богатирське, але й богатирям треба вміти себе щадити»).