Скоріше з ввічливості й природженої чемності, аніж з цікавості, я спитала, чи ця підготовка має відношення до гри. До гри у «французький поцілунок». Ми всі, хто на той момент знаходився в моїй кімнаті, були вдягнені в шкільну форму: темні шорти-спідницю, светр із довгими рукавами, черевички з китичками на низьких підборах і білі гольфи. Усім нам було років одинадцять-дванадцять. Той день, наскільки я пам'ятаю, був четвер.

— Просто зачекай, — запропонувала Киця фон Кицеберг.

— Тобі буде… si bon, — пообіцяла інша Лисиця Вандерлис.

Третя запевнила:

— Ми тобі нічого поганого не зробимо, обіцяю.

Натура у мене завжди була щира, відкрита, уразлива. Коли у гру вступають плани й задуми інших, я, напевно, занадто довірлива. Підозрювати у чомусь підступному трьох своїх однокласниць здалося мені занадто неввічливим, тож я повністю віддалась на їхню волю й чекала подальших дій, коли дівчата згрупувалися навколо мене й сіли на ліжко. Дві дівчини вмостилися біля моїх плечей. Третя обережно зняла в мене з носа окуляри, закрила їх, але нікуди не поклала, а сіла у мене в ногах. Ті дві, що сиділи по різні боки ліжка, взялися за різні кінці пояса, що був вільно зав'язаний у мене навколо горла. Третя наказала їм тягнути.

Нехай цей епізод демонструє ризики, притаманні нащадкам батьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панк-рокерів. Навіть коли пояс затягнувся сильніше, обмежуючи мені можливість дихати, блокуючи не лише постачання повітря, але й також потік крові до мого безцінного мозку, — коли все це відбувалося, я зовсім не виказувала шаленого опору. Навіть коли перед очима в мене засяяли зірки, перекриваючи вид на стелю, і я відчула, як обличчя в мене стає все більш темно-червоним, а пульс застукав так, наче хотів вискочити з-під ключиць, я все одно не опиралась.

Врешті-решт, те, що відбувалось, було лише грою, правил якої мене навчали члени моєї вікової групи у надзвичайно ексклюзивній школі-інтернаті для дівчат, розташованій глибоко у безпечних нетрях швейцарських Альп. Незважаючи на нещодавно отриманий статус міс Лисиці Вандерлис і Киці фон Кицеберг, ці дівчата одного дня закінчать навчання й отримають посади головного редактора британського відділення журналу «Воґ» чи, коли їм це не вдасться, першої леді Аргентини. Правила етикету, протоколу й пристойності вбивали в нас щодня. Такі вишукані молоді панночки ніколи не стануть робити щось непристойне.

Під їхнім натиском я уявляла себе невинною гувернанткою з «Франкенштейна»: я висіла на шибениці, петля несправедливо затягувалась у мене на шиї, куди вона потрапила через звинувачення мене в організації вбивства поверненим до життя чудовиськом божевільного вченого. Я уявляла, що мене душить туго зашнурований корсет із китового вуса. Повільна смерть через сухоти. Курильні опіуму. Перед моїми очима ставали образи непритомності, й зомління, й сильне передозування «лаудануму». Я перетворилась на Скарлетт О'Хару, яка відчуває, як сильні руки Ретта Батлера намагаються вичавити її любов до енергійного лицаря Ешлі Вілкіса, і цієї миті, коли мої червоні подряпані руки вчепились у простирадло, я вигукнула хриплим від напруження голосом, наче Кеті Скарлетт О'Хара: «Облиш мене, негіднику!»

Впродовж того, як мій зір заповнювали зірки, метеори й комети різного кольору: червоні, блакитні й золоті, — стеля кімнати, здавалося, насувалась все ближче й ближче до мене. Через кілька секунд серце в мене наче припинило битися, а ніс майже торкався стелі, яка ще кілька хвилин тому висіла так далеко над моєю головою. Моя свідомість немов нависала наді мною, вона плавала й витріщалася на загарбників мого ліжка.

Дівчачий голос промовив: «Швидше, даруй їй поцілунок». Цей голос лунав з-за моєї потилиці. Я обернулась і побачила, що все ще лежу на ліжку, а махровий пояс усе ще міцно зав'язаний навколо моєї шиї. Обличчя в мене було одутлим і блідим, а дівчата, що сиділи по обидва боки від мене, все ще тягнули на себе кінці пояса.

Дівчина, що сиділа у мене в ногах, сказала:

— Припиніть тягнути й даруйте поцілунок.

Ще одна дівчина погодилась:

— Авжеж.

Їхні голоси були приглушені й лунали наче крізь туман, наче з відстані у кілька миль.

Третя дівчина, що сиділа біля моїх ніг, розправила дужки моїх окулярів й начепила їх на власне самовдоволене обличчя. Хлопаючи віями й кокетливо нахиляючи голову то вправо, то вліво, вона сказала:

— Ви всі дивіться на мене… Я — жирна, потворна дочка дурнуватої кінозірки… Моє фото надрукували на обкладинці дурнуватого журналу «Піпл»…

І всі три міс Пусті Голови захіхікали.

Коли дозволите мені хвильку потурати своєму бажанню почувати себе ніяково, я справді виглядала жахливо. Шкіра на щоках трохи запала й набрякла, наче суфле з абрикосів. Очі, відкриті на щілину, здавались глазурованими, ніби гладенька поверхня занадто карамелізованого крем-брюле. Що ще гірше, нижня щелепа відійшла від верхньої, і з рота вивалювався язик — зелений, наче сира устриця, — нібито, бажаючи втекти на волю. Обличчя, від лоба до підборіддя, являло собою суміш усіх відтінків від алебастрово-білого до ніжно-блакитного. Відкладений примірник «Доводів глузду» лежав на простирадлі поряд із блакитною рукою.