Так, може, я й незаймана, до того ж мертва, і моє знання хтивості обмежене розмитими метафорами романів Барбари Картленд, але я все одно з першого погляду розумію, натуральні цицьки чи ні.

Робота оператора просто жахлива. На екрані зчепилися чи то двоє, чи то двадцять чоловіків і жінок, і вони несамовито сують в усі отвори всі пальці, фалоси і язики, які тільки можуть. Здається, цілі людські тіла зникають в інших людських тілах. Освітлення кошмарне, а звуком точно займалися аматори, що навіть не чули про профспілку і працювали без будь-якого пристойного кінцевого проекту. Те, що відбувається перед моїми очима, скоріше, схоже не на коїтус, а на зібрання мешканців спільної могили, ще не до кінця померлих, але частково вже розкладених, і вони корчаться і звиваються…

Мама посміхається. Киває на монітор КПК і каже:

— Ти розумієш, Меді? — і уточнює: — Ось звідки і з'являються діти.

Тато додає:

— І лишай також.

— Антоніо, — просить моя мама, — давай не будемо чіпати цю тему. — Повертається до мене й каже: — Юна леді, ви абсолютно впевнені, що вам не потрібне заспокійливе?

Просто посередині крихітного порнографічного фільму потворну маленьку оргію переривають. Зчеплені тіла накриває напис «Вхідний дзвінок». У верхній частині КПК починає блимати червоне світло, лунає пронизливий дзвінок. Тато каже мені: «Зачекай», — і прикладає апарат до вуха; тепер огидне зібрання сплетених кінцівок і геніталій звивається біля його щоки, а записані на відеоплівку пеніси вивергають свою бридку слину в небезпечній близькості до його ока й рота. Відповідаючи таким чином на дзвінок, він каже:

— Алло? — а потім: — Добре. Ми спустимося через хвилину.

Я знову хитаю головою. Ні. Ні, дякую, не треба мені «ксанакса».

Мама знову починає копирсатися у вечірній сумочці.

— Це несправжній подарунок на день народження, — зауважує вона, — але, про всяк випадок… — і простягає мені круглу згорнуту пачку з пластику чи вінілу, на якій надрукований візерунок у вигляді котячої мордочки, що повторюється. Пластмаса чи фольга на дотик така гладенька, що здається мокрою; вона занадто гладенька, щоб її було легко тримати; і тому, коли я хочу взяти її, вона вислизає з руки й падає на підлогу. Від неї здіймається лікарняний запах пудри й латексу.

Моїх батьків уже немає: вони вислизнули з номера-люкс ще до того, як я зрозуміла, що тримаю п'ятнадцятифутовий запас презервативів із зображенням «Хелло Кітті».

Розділ вісімнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Крок за кроком я забуваю своє життя на Землі, на що це схоже — бути живою, але сьогодні трапилась одна подія, яка несподівано примусила мене знову все пригадати — ну, можливо, не зовсім усе, — але я тепер принаймні розумію, скільки я забуваю. Чи придушую в собі».

Комп'ютеризований автонабирач у Пеклі ставить собі за мету обирати номери майже без винятку з урядового списку номерів, за якими дзвонити не можна. Я майже відчуваю запах приправ для тушкованої риби у подиху людей, чий обід я перериваю, навіть через оптоволоконні, чи які там вони, телефонні лінії, що з'єднують Землю з Пеклом, коли вони кричать на мене. Серветки все ще стирчать з-за комірців їхніх тенісок, плескаючи по сорочці, всі в плямах від «домашніх обідів» у пакетиках чи від соусу «зелена богиня», — а ці сердиті люди в Детройті, чи в Білоксі, чи в Аллентауні кричать на мене: «Йди до біса…»

Атож, може, я й нерозсудлива, неотесана порушниця, що втручається в смачний ритуал їхньої вечірньої трапези, але я вже давно випередила всі їхні ворожі побажання.

Цього дня, місяця чи століття я підключаюсь до автоматизованого робочого місця, отримую крики й погрози, розпитую людей щодо їхніх уподобань як споживачів шарикових ручок, коли відбувається щось несподіване. До системи надходить телефонний дзвінок. Вхідний дзвінок. На мене кричить якийсь придурок, що жує м'ясний рулет, коли в гарнітурі раптом лунає сигнал дзвінка. Схожий на сигнал з іншої лінії. Я навіть гадки не маю, звідки він йде: з Землі чи з Пекла, а визначник номера блокований. Тієї ж миті, коли любитель м'ясних рулетів кидає слухавку, я натискаю Ctrl+Alt+Del, щоб звільнити свою лінію, і кажу: «Алло!»

Дівчачий голос питає:

— Це Меді? Ви Медісон Спенсер?

Я питаю: а вона хто така?

— Це Емілі, — каже дівчина, — з Британської Колумбії, — та, тринадцятирічна. Дівчина з дуже важким перебігом СНІДу. Вона перенабрала мене, й уточнює: — Ти справді мертва?

Як цвях в одвірку, кажу я.

Ця Емілі зауважує:

— Я перевірила, ти дзвониш мені з Міссули, штат Монтана…

Я кажу: ще б пак…

Вона питає:

— Коли я тобі передзвоню за твій рахунок, ти погодишся сплатити його?

Звичайно, кажу я. Спробую.

І ось — клац! — вона кладе слухавку.

Напевно, не зовсім етично робити особисті дзвінки з Пекла, але так роблять усі. По один бік у мене сидить хлопець-панк, Стрілець, сидить так близько, що його затягнутий у шкіряну куртку лікоть майже торкається мого светра. Стрілець бавиться з великою англійською булавкою, що стирчить у нього з щоки, і каже у гарнітуру: «Ні, чесно, я вважаю, що ти ще й неабияка гаряченька, — і додає: — Коли твій рак шкіри дасть метастази, нам з тобою треба буде десь добряче зависнути…»