Своєї куртки вона теж ніде не побачила, а в тоненькій кофтинці з короткими рукавами було дуже холодно, до того ж разом з курткою щез і телефон, і… дракон. При згадці про малого Дана мимоволі торкнулася грудей, того місця, де кілька годин тому намагалася його заховати. Де ж він тепер, коли саме загубився? Невже опинився у руках тих незнайомців? Що вони з ним зробили?

Дана щосили вдарила в двері кулаком. Удар вийшов дуже слабким, лише руку забила. Тоді дівчинка відчайдушно почала гатити в двері ногами.

— Відчиніть! — кричала вона. — Випустіть мене негайно!

В коридорі за дверима почулися важкі кроки. Дана так галасувала, що не відразу помітила, як скреготнув засув і двері відчинилися. Вона мало не впала. На порозі з’явилися дві кремезні постаті — справжнісінькі середньовічні лицарі в залізних латах. Їхні обличчя затуляли заборола, а на поясі в кожного були прилаштовані довжелезний меч і булава.

— Що вам потрібно від мене? І взагалі, де я? Це що, якийсь жарт? — Дана намагалася говорити твердо.

Та лицарі мовчали. Один із них схопив дівчинку за руку вище ліктя і потяг за собою. Рукавиці в нього були залізні і хватка також, тому Дана вирішила не пручатися, а гідно зустріти виклик долі, яким би він не був.

Звичайно, дівчинка страшенно перелякалась, та попри страх не могла стримати здивування і захвату, адже опинилася в коридорі справжнього середньовічного замку з кам’яними стінами, вздовж яких були розташовані невеличкі заґратовані віконця і палахкотіли яскраві смолоскипи. Дану вели сходами кудись нагору, і вона зрозуміла, що раніше знаходилася у підвалі, а тепер вони йдуть на вежу. Тут було дещо тепліше, на стінах висіли картини в потемнілих від часу рамах.

Перед зачарованою дівчинкою відчинилися важкі двері — і Дана потрапила до справжньої тронної зали, точнісінько такої, як у казках, які дівчинка так любила: в кутку у величезному каміні потріскували дрова, вікна затуляли розкішні портьєри, кам’яна підлога була заслана звіриними шкурами, а в центрі кімнати височів справжній трон, весь у оксамиті й золоті.

Захоплена цією казковою дивовижею, Дана навіть не помітила, що охоронці давно вже пішли і залишили її у залі саму.

Дівчинка стояла і не знала, навіщо її сюди привели, і навіть не уявляла, що тепер робити, та ноги самі вже несли її до каміна з його життєдайним теплом. Дана присіла і простягла до танцюючих язичків полум’я свої задубілі руки. Раптом щось невагоме і тепле м’яко лягло їй на плечі. Дана здригнулася, підвелася і озирнулася. Позаду стояв високий чоловік із довгим світлим волоссям. Очевидно, це був король, бо комір його червоної мантії оторочувало хутро горностая — привілей королів. Проте корони на голові не виявилося. Обличчя чоловіка мало суворий і сумний вираз одночасно. Його можна було б вважати вродливим, якби на ньому не застигла вже знайома Дані кам’яна маска.

— Ви змерзли, — тихо промовив він, — сідайте біля вогню.

Звідкілясь коло каміна з’явився невеличкий стілець, і Дана покірно сіла на нього. Вона тільки зараз помітила, що в неї на плечах — тепла шуба.

— Моє ім’я — сер Астін, люба госте, — чоловік ледь вклонився. — Сподіваюсь, вам сподобався мій замок?

— Можливо, й сподобався. Щоправда, найкраще у вашому замку я розгледіла підвал, — сміливо відповіла Дана. — Ви до всіх своїх гостей виявляєте таку гостинність?

Сер Астін ледь помітно всміхнувся. Йому сподобалася зухвалість цього дівчиська.

— Ні, прекрасна леді Дано, вибачте нетактовність моїх вояків. Вони іноді дуже нетямущі, тому все переплутали. Адже я запрошував вас як гостю, а не як полонянку. Ще раз прошу пробачити цей мій недогляд, — і сер Астін знову схилився у шанобливому поклоні.

Але дівчинку не так просто було ошукати. Вона одразу помітила й хитру посмішку на вустах, і занадто солодкий голос господаря замку, підсвідомо відчувала, що небезпека для неї — це саме він, сер Астін.

— Ну що ж, я приймаю ваші вибачення, — Дана намагалася поводитись, як принцеси з її улюблених книжок. — Тепер усе зрозуміло. І якщо я справді ваша гостя, то можу піти звідси тоді, коли забажаю?

Сер Астін схилив голову набік і навіть очі примружив, неначе хотів роздивитися дівчинку якомога краще.

— Відповідь, гідна справжньої леді, — промовив він. — Так, ви можете покинути мій гостинний дім будь-якої хвилини, але спочатку треба обговорити те, задля чого ми з вами зустрілися. Тому…

— Що вам потрібно? — обірвала його Дана.

— Дракон, — коротко відповів сер Астін. — Маленький дракон, який належить мені, але випадково потрапив до вас. Я не буду вас втомлювати детальними розповідями про те, яким чином він опинився у вашому часі. Це сталося внаслідок помилки одного чарівника. Тож тепер, коли ми все з’ясували, поверніть мені дракона, і я відразу поверну вас додому.