— Ех, Сергію! Розумнику ти наш! От була б у тобі хоч однісінька краплинка того лицарства, може, і букетики б твої не дратували… А так…

Дана поставила скляночку на стіл і вимкнула світло. Лягла в ліжко і майже з головою пірнула під ковдру. «А так — ботанік ботаніком, з таким сором і на люди вийти…» І вона заснула. Або майже заснула. Їй почав уже снитися якийсь середньовічний сон, як раптом щось дзвінко вдарилось об шибку.

Дана прокинулася відразу, але не відразу зрозуміла, звідкіля той звук. Сівши на ліжку, прислухалась. Знову стало тихо, але тільки на мить. Дана почула, як щось вовтузиться і шкребеться за вікном, зрідка стукаючи в шибку. Проте вона не злякалася, а тихенько встала з ліжка і підійшла до вікна. Треба зауважити, що Дана взагалі дівчинка не з боязких. Вона й сама вже не пам’ятала, скількох кошенят та цуценят урятувала від загибелі. Дівчинка знала, як діяти, навіть тоді, коли дорослі вагалися.

От і зараз Дана була впевнена, що це кажан за вікном. Торік саме так і було: маленький кажанчик примерз крилом до шибки на кухні. Звідки він там узявся у лютому, Дана не знала, але визволила малюка. А потім вони разом з татом віднесли його в підвал зимувати. А зараз був березень, кожного дня ставало все тепліше, проте вночі іноді поверталися морози. Мабуть, кажанчик із температурою помилився, зарано вирішив розім’яти крильця.

Дана не стала вмикати світло, щоб не злякати маленького відчайдуха. Щоб його розгледіти, вона притислася обличчям до скла — так і є, у залізній ринві для відводу дощової води борсалося щось невеличке і чорне, немає сумнівів, що це кажан. Дана рвучко відчинила вікно і підхопила нічного гостя, який мало не впав і виявився набагато більшим кажаном — принаймні, дівчинка відчувала це по його грубіших перетинках на крилах. Вона кинулася до дверей, бо вирішила, що доведеться будити тата, адже треба віднести бідолаху в підвал. Як раптом щось у поведінці кажана її насторожило. Він навіть не намагався вирватися, навпаки — принишк у руках дівчинки, ледь попискуючи.

Дана зупинилася. Їй стало моторошно. Тоді вона увімкнула лампу та піднесла до світла свою знахідку. На її долонях, блимаючи сонними очима, сидів… дракон. Точніше — маленький дракончик. Від несподіванки Дана випустила його з рук, і малий гепнувся на стіл. Він розчепірив крильця і, незграбно перевалюючись з лапки на лапку, попискуючи і мружачи великі темні очі, посунув уздовж столу. Дівчинка ледве встигла схопити його, бо дракон мало не впав на підлогу.

— Що ж це таке? — прошепотіла Дана. — Чи то в мене вже дах поїхав?

Вона посадила малого на ліжко і щосили ущипнула себе за ногу. Не подіяло.

Дракончик і не збирався щезати. Більше того, чимчикував собі ліжком, плутаючись лапками в зібганій ковдрі. І ось він перечепився, не втримався на ногах і впав. Мабуть, це його дуже образило, бо з драконячої пащі вирвались пронизливий крик і полум’я, невеличке, наче із запальнички, але його виявилося достатньо, щоб пропалити дірку в ковдрі. Дана зойкнула, підхопила малого й пересадила на стілець.

— Ти що виробляєш?! Не вистачало, щоб мама це помітила! От лишенько, що ж мені з тобою робити?!

Дракончик поглянув на Дану здивовано, потім підповз ближче і знову пронизливо крикнув.

— Тихше, чого ти кричиш?

Дракончик крикнув знову.

— Ти, мабуть, голодний! — здогадалася Дана. — Чим же тебе годувати? Я ніде не читала про те, чим саме харчуються дракони. Хоча… Здається, дракони людей їли. То, може, й ти людожер? — грізно запитала вона.

Дракончик зіщулився, наче все зрозумів, і раптом заліз Дані на коліна. Дівчинка геть розчулилася. Вона взяла малого на руки і притисла до грудей.

— Та який там з тебе людожер! Ти просто крихітка. Добре, ходім тихенько на кухню, може, чимось смачненьким тебе й почастую.

На щастя, драконові сподобалася ковбаса. Тільки її треба було нарізати маленькими шматочками і підкидати, щоб він ловив їх у повітрі — аби дійти цього висновку, Дані довелося витратити дві години на невдалі спроби нагодувати свого нічного гостя. Коли ситий і задоволений малюк заснув, згорнувшись, як кошеня, клубочком на подушці, дівчинка нарешті змогла подумати про все, що трапилось цієї ночі.

Вона думала, думала, думала, але ніяк не могла збагнути, що все це відбувається насправді. Дана навіть погортала декілька книжок з надією знайти відповідь на питання, як і звідки в наш час, у центрі міста може з’явитися маленький дракон. Але відповіді не було. Дівчинці дуже хотілося комусь показати свою знахідку — а раптом дракона бачить тільки вона, раптом це якесь психічне захворювання? Чим довше Дана думала, тим заплутанішими ставали її думки. Тоді вона вирішила просто дочекатися ранку. Дівчинка вмостилася на краєчку ліжка коло свого несподіваного гостя і заснула.

Вранці Дана прокинулася раніше, ніж зазвичай мама приходила її будити — бо дуже боялася, що хтось побачить дракона. Тому швиденько побігла в кухню і поставила чайник на плиту.

— Як ти рано сьогодні встала! — зазирнула до кухні мама. — Щось ти бліденька… Може, нездужаєш?

— Так, — підхопила цю думку Дана, — погано спала. Нудить і голова болить.

Дівчинка намагалася не обманювати маму. А коли й доводилося казати маленьку неправду, довго мучилася після цього. Тільки зараз іншого виходу Дана не бачила. І, звичайно, мама їй повірила. Поцілувала в чоло, зробила ромашковий чай з медом і відіслала в ліжко. Про школу навіть і не йшлося — хіба ж можна хвору дитину кудись із дому відпускати? Через таке мамине піклування Дана почувалася найгіршою людиною у світі. Докори сумління мало не змусили її розповісти про дракона, але дівчинка вчасно прикусила язика. Мама пішла на роботу, а Дана пообіцяла сама собі, що неодмінно увечері все їй розповість. Добре, що тато пішов на роботу ще раніше, і дівчинка нарешті залишилася вдома сама. Вона відразу побігла до своєї кімнати перевірити, як там малий. Але дракона не було. Його не було ні на подушці, ні під ковдрою, ні навіть під простирадлом. Дана перетрусила все ліжко — але дракона ніде не було.