ГІҐІНС (діставши портмоне, підходить до ДУЛІТЛА). Перед таким просто не встоїш! Дамо йому десятку. (Простягає сміттяреві дві банкноти).

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. В старої рука не піднімеця аж десять потратить. Та я б і сам не зміг. Це ж купа грошей! Заведеця в тебе зразу стіки — так одразу скнарою станеш, а тоді — нема людині шастя! Так шо дайте вже скіки просив — не більше, але й не менше.

ПІКЕРИНҐ. А чому ви не хочете одружитися з вашою… приятелькою? Я особисто не схвалюю таких аморальних відносин.

ДУЛІТЛ. О! То ви їй скажіть! То ж вона не хоче, а не я, а я ше через неї й потерпаю! Ніяк не можу цю бабу до рук прибрать! В усьому їй догоджаю: подарунки їй приношу, платя там різні… Ой, гріх, та й годі! Я ж наче в рабстві у неї! А був би я їй законним чоловіком — то вона б уже на мені так не їздила! Вона й сама це знає, от і не йде за мене. Не така вона дурна, шоб самій в ярмо влазить. Послухайте мене, хазяїне: женіть на собі Елізу, поки молода й зелена. Бо як не жените — ви ж самі потім пошкодуєте. Та, як на мене, то хай уже лучче вона пошкодує — так шо, женіця, бо ви мужчина, а вона ж тільки жінка — їй і так то’о шастя не бачить.

ГІҐІНС. Пікеринґ, якщо ми ще трохи послухаємо цього чолов’ягу, боюсь, у нас у самих не залишиться жодних принципів. (До ДУЛІТЛА). То ви кажете, п’ять фунтів, чи не так?

ДУЛІТЛ. Авжеж, хазяїне. Красненько дякую.

ГІҐІНС. Ви певні, що не хочете десяти?

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. Колись другим разом.

ГІҐІНС (простягає йому п’ятифунтову банкноту). Ось, тримайте.

ДУЛІТЛ. Пасибі вам, хазяїне. Бувайте здорові. (Поспішає до дверей, щоб мерщій забратися зі своїми дармовими грішми. Відчинивши двері, він мало не наштовхується на тендітну, чарівну й чистеньку ЯПОНОЧКУ в скромному блакитному кімоно, майстерно оздобленому білими квітами жасмину. Її супроводжує ПАНІ ПІРС. ДУЛІТЛ шанобливо відступає, даючи панянці дорогу, і вибачається). Прошу пробачення, панянко.

ЯПОНКА. Тю! Це ми шо вже, своє дитя не взнаєм?

ДУЛІТЛ, ГІҐІНС, ПІКЕРИНҐ (в один голос)Хай мені грець! / Еліза! Невже це вона?! / Боже праведний!

ЕЛІЗА. От і я кажу: я в цьому, як дурнувата!

ГІҐІНС. Що ви, Елізо!.. Ви дуже помиляєтесь!

ПАНІ ПІРС (біля дверей). Прошу вас, пане Гіґінс, не кажіть зайвого. Дівчина бозна-що про себе подумає.

ГІҐІНС (спохопившись). Так-так. Звичайно, пані Пірс. (До ЕЛІЗИ). Справді, як дурнувата!

ПАНІ ПІРС. Прошу вас, пане Гіґінс!

ГІҐІНС (виправляючись). Цебто, у вас дуже кумедний вигляд.

ЕЛІЗА. З капелюхою лучче буде. (Вдягає свого капелюха і велично пливе до каміна).

ГІҐІНС. Та це ж нова мода! Їй-Богу, і хто б міг подумати!

ДУЛІТЛ (із батьківською гордістю). Ти ба! Я й не гадав, шо її аж до такої краси мона відмить. За таку може гордицця батько, еге ж, хазяїне?

ЕЛІЗА. А шоб ви знали, так митою тут ходить — раз плюнуть. Тут тобі й гаряча вода, й холодна. Хлюпайся собі, скіки хоч! Рушники пухнаті, а вішалки під ними такі гарячі, шо аж пальці мона попекти. Шітки мнякі, шоб шкрябаця, якась деревяна мисочка з милом. А запах же ж від ньо’о, ну прям як од первоцвіту. Т’ер ясно, чо’ всі леді такі помиті ходять. Їм же ж мицця — одна втіха. Знали б вони, як це нам достаєця!

ГІҐІНС. Радий, що ванна вам до вподоби.

ЕЛІЗА. Та до якої там подоби! Оно пані Пірс не дасть збрехать.

ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?

ПАНІ ПІРС (лагідно). Нічого, пане Гіґінс. Не звертайте уваги.

ЕЛІЗА. Ше трохи — я б йо’ точно потовкла! А то не знаєш, куди тобі очі з сорому дівать. Так я взяла та й рушника на ньо’ почепила. От!

ГІҐІНС. На кого почепила?

ПАНІ ПІРС. На дзеркало, Пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Дулітле, ви надто суворо виховали дитину.

ДУЛІТЛ. Я?! Та хто там її виховував! Пройдеся, бувало, ремінцем — ото й усе тобі виховання. Так шо не виніть мене, хазяїне. Не привикла вона ше. Та нічо’! Поживе у вас — навчиця вільної поведінки.

ЕЛІЗА. Не хочу я вільної поведінки! Я ж порядна!

ГІҐІНС. Елізо, іще хоч раз скажете, що ви порядна, — і батько забере вас додому.

ЕЛІЗА. Ага! Ше як забере! Ви йо’о ше не знаєте. Він же ж прийшов, шоб тіки гроші у вас видурить, бо нема за шо нализацця.

ДУЛІТЛ. А шо ж мені ше з тими грошима робить? Церкві жертвувать чи шо? (ЕЛІЗА показує йому язика. ДУЛІТЛА це так розлючує, що ПІКЕРИНҐУ доводиться стати між ними). Ти мені тут язика не розпускай! І диви, шоб оцей жинтільмен на те’е не жалівсь! Бо як дам!

ГІҐІНС. У вас будуть іще якісь настанови для доньки? Може, хочете благословити її на прощання?

ДУЛІТЛ. Е, нє-є, хазяїне. Не такий я дурний, шоб дітям розповідать, чого сам учився. З ними й так одна морока! Хоч’те, шоб вона розуму набралась, так беріть ременяку та й учіть самі! Ну, бувайте, панове! (Збирається йти).

ГІҐІНС (тоном наказу). Стійте! Ви повинні регулярно навідувати дочку. Це ваш батьківський обов’язок. Мій брат — священик. Він допоможе вам напучувати дитину.