— Якби ми йшли з верхніх зал головною дорогою, то опинилися б тут у пастці, - сказав Гандальф. — А так вогонь, навпаки, відділяє нас від погоні. Йдемо! Не можна гаяти часу.

Не встиг він договорити, як вдалині знову загриміло: дрррум-ррок, рок, рок. З темряви в західному кутку зали донеслося ревіння рога й крики. Ррок-рок: колони здригнулися, полум'я здійнялося вище.

— Ну, тепер остання перебіжка! — сказав Гандальф. — Якщо день нині сонячний, ми ще зуміємо врятуватися. За мною!

Він повернув ліворуч і помчав гладкою підлогою. Відстань виявилася більшою, ніж здалося на перший погляд. На бігу загін наздогнало тупотіння багатьох ніг. Почулося пронизливе верещання: втікачів помітили. Загриміла, забрязкотіла сталь. Стріла просвистіла над головою Фродо.

Боромир засміявся: [347]

— He на це вони чекали! Вогонь відрізав їм шлях. Ми з неправильного боку!

— Дивіться вперед! — попередив Гандальф, — Міст уже близько. Він вузький і небезпечний!

Раптом дорогу Фродо перетнуло чорне провалля невідомої глибини. Зовнішні двері виднілися за ним, у кінці зали, а перебратися можна було лише вузьким кам'яним мостом завдовжки півсотні футів, без поручнів чи бортиків. Так задумали гноми в давні часи заради захисту від ворогів: хто захопив Першу залу та зовнішні коридори, міг пройти тут лише поодинці. На краю провалля Гандальф зупинився й зачекав, доки всі зберуться.

— Гімлі, йди першим! — розпорядився він. — Потім Пін і Меррі. По мосту, за двері, а там прямо й угору сходами!

На Хранителів посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Інша устромилась у капелюх Гандальфа і застряла, як чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися темні постаті — сотні й сотні орків. Вони розмахували зброєю; безладно металися криваві відблиски від списів та кривих ятаганів. Ррок-рок — били барабани все гучніше, ррок-рок.

Леголас, обернувшись, налаштувався стріляти, хоча для його невеликого лука відстань була чималенькою. Він натягнув тятиву, але тут же, злякано скрикнувши, опустив руки, і стріла зісковзнула на підлогу. Серед орків з'явилися два велетні-тролі — вони притягай довгі кам'яні плити й перекинули через палаючу ущелину. Але не тролі так нажахали ельфа. Орки розступилися, наче самі чогось боялися. Неясна тінь із чорним згустком усередині, на кшталт людини-велетня, насувалася з темряви. Похмурою силою віяло від неї, і жах передував їй. Ось тінь накрила вогняну перешкоду, наче хмара, і полум'я пригасло. Потім злетіла над ущелиною, і полум'я з привітальним ревом оточило її вінцем; завирували клуби чорного диму. Розкуйовджена грива таємничої істоти спалахнула; у правій руці в неї був меч, схожий на язик полум'я, а в лівій — багатохвостий бич.

— Леле! — заволав Леголас. — Це Барлог! Барлог з'явився!

Гімлі витріщився на чудовисько широко розплющеними очима.

— Лихо Даріна! — зойкнув він і, упустивши сокиру, закрив обличчя руками. [348]

— Барлог, — тихо мовив Гандальф. — Тепер зрозуміло… — Він похитнувся і важко сперся на патерицю, — Дуже недоречно. А я так втомився…

Чорна тінь, що пашіла жаром, рушила на Хранителів. Орки з виттям ринулись кам'яними містками. Тоді Боромир підніс рога до вуст і засурмив. Виклик на бій багатоголосою луною прогримів під склепінням печери. На мить орки здригнулися, Барлог зупинився. Потім відлуння затихло, наче полум'я, роздуте випадковим поривом вітру, і вороги відновили натиск.

— До мосту! — крикнув Гандальф, збираючись із силами. — Біжіть! З цим ворогом нікому з вас не впоратися. Я маю заступити йому шлях. Біжіть!

Але Хранителі на могли кинути свого проводиря віч-на-віч з лихом. Гімлі й Леголас залишилися біля самого виходу із зали, а Арагорн і Боромир стали плече в плече за спиною мага на дальньому кінці мосту.

Барлог досягнув мосту. Гандальф стояв на середині прольоту, спираючись лівою рукою на патерицю, а в другій його руці холодно палав Гламдринг. Барлог наблизився упритул і завмер; тінь його простяглася двома чорними крилами, вогняні хвости затріщали, розсипаючи іскри. Вогонь виривався з його ніздрів. Але Гандальф стояв незворушно.

— Ти не пройдеш! — орки принишкли, запала мертва тиша. — Я — слуга Довічного Вогню, причетний до полум'я Анору, — гордовито мовив Гандальф. — Ти не пройдеш. Полум'я безодні, темне полум'я не допоможе тобі. Повертайся до темряви. Ти не пройдеш!

Барлог не відповів. Вогонь його пригаснув, але темрява погустішала. Повільно ступив він на міст і раптово виріс неймовірно, і крила його простягайся від стіни до стіни; але Гандальфа ще можна було бачити — мов мерехтливу риску у пітьмі; маленьким і самотнім здавався він, сивим і похилим, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі.

З темряви звився багровий меч. Білою блискавкою промайнув у відповідь Гламдринг. Із дзвоном знявся стовп білого сяйва. Барлог упав, меч його розлетівся на безліч оплавлених уламків. Маг на мосту похитнувся був, відступив на крок, але зумів устояти.

— Ти не пройдеш! — повторив він. [349]

Але Барлог отямився й стрибнув на міст. Бич його завихорився зі свистом.

— Не можна йому там стояти самому! — вигукнув раптом Арагорн, зриваючись з місця. — Еленділ! Я з тобою, Гандальфе!

— Гондор! — вигукнув Боромир і побіг за ним. І Але в цю хвилину Гандальф підняв патерицю й з голосним вигуком ударив у міст перед собою. Патериця розламалася й упала. Сліпуче біле полум'я вдарило з кам'яного настилу. Міст тріснув і розколовся прямо під ногами Барлога; уламки посипалися в провалля, а уціліла частина мосту повисла над порожнечею гострим кам'яним язиком.

Із жахливим криком Барлог повалився в безодню; промайнула і зникла його чорна тінь. Але, падаючи, він змахнув бичем, і кінці його, обвившись навколо колін мага, потягли його до провалля.