Шрифт:
— Я правильне обрав шлях. Ми нарешті потрапили на житловий ярус, і Східні ворота мають бути вже недалеко. Але ми забралися надто високо, набагато вище воріт, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, тут велика зала. Ризикну засвітити яскравіший вогник!
Він махнув патерицею, і вгору злетів спалах, яскравий, мов блискавка. Захилиталися тіні, високо над головами виявилося склепіння, що спиралося на довгий ряд міцних кам'яних колон, які ділили навпіл величезну порожню залу; чорні стіни, відполіровані і гладкі, мов скло, зблиснули відбитим світлом. Окреслилися ще три ходи, три темних [333] арки; одна — східна, прямо, і дві бічних. Але світла вистачило ненадовго.
— Більше я поки що нічого не зроблю, — сказав Гандальф. — У горі колись пробили великі вікна і світлові колодязі аж до самої поверхні. Я думаю, ми вже досягай цих ярусів, але надворі знову ніч, і неможливо стверджувати напевне. Якщо я маю рацію, вранці у вікнах з'явиться світло. Але до того часу краще не йти далі. Відпочинемо, якщо зможемо. Адже ми ще не знайшли виходу, а шлях до Воріт, униз, ще не близький.
Хранителі провели цю ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, куди не сягав протяг, що безперервно віяв зі східної арки. Мовчазність і безлюддя вирубаних у породі зал, нескінченність заплутаних сходів і коридорів пригнічували їх. Найдикіші вигадки, найтемніші чутки, що інколи доходили до гобітів, не йшли ні в яке порівняння із справжнім жахом і величчю Морії.
— Безліч гномів тут, очевидно, жила колись, — сказав Сем, — і кожен мав років п'ятсот працювати впертіше за борсука, щоб вирити таке в твердій породі, га? Навіщо? Невже вони мешкали у таких темних норах?
— Це не нори, — виправив Гімлі, - а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.
Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:
Ще світлий Місяць плям тоді не знав,Коли з каміння першим Дарін встав —Коли ще був зеленим юний світ.Й, підвівшись, він один пішов на схід… Він йшов крізь гори та уздовж річок,Він пив — був недоторканим струмок,До Вод Дзеркальних він простяг долонь —І діамантів спалахнув вогонь,Що був живою зіркою в імлі,Й засяяв ясно на його чоліСвіт ясним був у світлі Давні Дні,Ще не сховались в темній глибиніМогутні Гондолін і Нартотронд,Співав свої пісні лісний народ, [334]І не очікував ніхто кривавих літ —В День Даріна добру належав світ. Він був — Король печер, і в тверді скалСтояв його величний тронний зал,Де друзям прикрашали сріблом шлях,А браму зачиняв таємний знак,Де скрізь світив кришталь, а кожний крокБув повним світла Сонця і Зірок.У кузнях молот бив, співав метал,Блищала сталь шоломів та забрал,Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,І втома не торкалась сильних рук, На срібній лусці металевих латСпалахував опал і діамант,І сяйвом Місяця світили у ночіНагрудники, сокири та мечі.Ще Даріна народ невтомним був,І з-під землі тоді ще кожен чувЧарівний спів й веселий арфи дзвін,Й лунали труби з брами навздогін.Старіють гори, посинішав світ,Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,В чертогах Даріна притулок Страх знайшов, Тепер в пітьмі гробниць панує сум,У Морії, у царстві Казад-Дум.Та все одно жеврітимуть на дніДзеркальних Вод коштовні ті вогні,Аж доки світ побачить знов весну,І Дарін не прокинеться від сну.** Переклад С. Бондаренко.— А мені подобається! — заявив Сем. — От би вивчити: «У Морії, у царстві Казад-Дум…» Але якщо знати, які тут світили лампи, то сутінки здаються ще нестерпнішими. І десь тут ще лежать гори скарбів?
Гімлі мовчав. Він ще не заспокоївся від співу, і йому було важко говорити. [335]
— Гори скарбів? — повторив Гандальф. — Ні, не лежать. Орки часто грабували Морію, на верхніх поверхах нічого не залишилося. А з того часу, як гноми втекли, ніхто не насмілювався спускатися до нижніх галерей і скарбниці — їх затоплено водою… і страхом.
— Але навіщо ж тоді гноми мріють повернутися сюди? — запитав Сем.
— За мітрілом, — відповів Гандальф. — Славу Морії становили не золото й самоцвіти, іграшки гномів, і не залізо — їх робочий матеріал. Ясна річ, усе це тут було, особливо залізо; але в ньому гноми не мали потреби — усе необхідне для життя їм давала торгівля. Бо саме тут, і більше ніде, видобували морійське, або справжнє, срібло, як його іноді називали — мітріл ельфійською мовою. Гноми його називають по-своєму й ім'я тримають у таємниці. Він коштував удесятеро більше за срібло, а тепер йому взагалі ціни немає; бо на землі його майже не залишилося, а видобувати його тут не зважуються навіть орки. Рудні жили ведуть на північ, униз, до Карадрасу, у темряву. Гноми не люблять згадувати про це, але, ставши основою їхнього багатства, мітріл же їх і згубив: вони рили надто жадібно й надто глибоко, і потурбували жахливе лихо, і довелося їм тікати. Видобуту ними руду майже всю поцупили орки і піднесли як бажану данину Сауронові. Мітріл! Усі бажали володіти ним. Кувати його так же легко, як мідь, а відполірований, він блищить, як скло; гноми робили з нього речі дивовижно легкі й до того ж міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітріл нагадує звичайне срібло, але не тьмяніє й не чорнішає із часом. Окрім усього, з нього виготовляли ітільдін, «зоряне сяйво» — та сполука, якою зроблено малюнок на воротах Морії. У Більбо була кольчужка з мітрілу, дарунок Торіна. Цікаво, куди вона поділася? Мабуть, вкривається пилом у Домі Метомів гобітанської столиці…