Шрифт:
Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.
— Це Німродель! — сказав Леголас. — Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.
Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:
— Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!
Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.
Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.
Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.
— Чуєте голос Німроделі? — спитав Леголас. — Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною — ось послухайте…
Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:
Цей плач про діву лісову,Із ельфів давнини,Прекрасну, ніби Лоріен,У мареві весни. [358] Вона проходила, ясна,І мріла на льотуЖивого срібла білизнаКрізь одіж золоту.Волосся сонячним дощемЛилося по плечах…Легка, мов липовий листок,І ніжна, мов свіча,Була чарівна Німродель.Між лісових струмківТривожив дзеркало озерїї прозорий спів.Ніхто не зна, в якім краю,Серед яких земельБлукає нині світлий духЯсної Німродель… Упала тінь, прийшла печаль,Аз нею біль і страх…Вона спішила на причал,Та згинула в горах…Вітрильник білий на краюЗатемнених земельДарма чекав любов свою —Пресвітлу Німродель…Він, кажуть, в бурю потонув…А правив кораблемАмрот, що був у давнинуЕльфійським королем…Чи, може, сином короля,Володаря лісів,Ще в ті часи, як ЛоріенНетлінним злотом цвів. Жорстокий шквал зламав причал,Вітрила обірвав,І кораблі, як пелюстки,Від берега погнав…Дарма вдивлятись крізь одчайДо болю у очах, —В тумані танув обрис скельЧи… образ Німродель. [359]У ту хвилину Амрот-ЕльфЛюбов свою втрачав…І безпритульний корабель,Мов зрадника, прокляв.З корми у море він злетівНесхитно, мов стріла…Його ім'я, любов і більПоглинула імла… Чи допливли на ВалінорБлукальці-кораблі,Про те не чув ніхто з дітейПечальної землі.Голос Леголаса затремтів, і пісня увірвалась.
— Далі не можу. Багато чого я забув, адже історія ця довга й сумна — історія про те, як горе оселилося у Лоріені Квітучому, коли гноми розбудили підгорне лихо.
— Але не гноми його створили, це лихо, — заперечив Гімлі.
— А я цього й не казав. Але лихо прокинулось, і багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона загубилась далеко на півдні, на перевалах Білих Гір, і не з'явилася на березі, де Амрот, її коханий, приготував корабель та чекав на неї, щоб відпливти. Але весною, коли вітер грає з молодим листям, відгомін її голосу ще можна почути біля водоспадів, що назвали її ім'ям. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота, бо Німродель впадає у Срібну, яку ельфи звуть Келебрантою, а Келебранта — до Андуїну Великого, а той до затоки Белфалас, звідки відпливли ельфи Лоріену. Але ні Німродель, ні Амрот не повернулися сюди.
Кажуть; що жила вона, згідно зі звичаєм ельфів Лоріену, у будинку на гілках дерева, яке росло біля водоспадів; може, так вони й зараз живуть. Тому їх і прозвали «Галадрім», або Деревний народ. У нетрях лісу можна зустріти неймовірно високі дерева. Цей народ не порпався у землі, як гноми, не будував також кам'яних мурів, поки не постала Тінь.
— Але і в наш час жити на деревах, можливо, безпечніше, ніж на землі, - сказав Гімлі, подивившись через річку на дорогу, що вони вже пройшли, а потім на щільне склепіння з гілок над головою.