— Докажете мені про це іншим разом, — мовила я, — а тепер я з певних причин хочу знати все про пожежу. Чи не було підозри, що та божевільна, місіс Рочестер, була причетна до неї?

— Ви вгадали, пані. Тепер відомо напевне, що підпалила вона, а не хто інший. До неї було приставлено жінку, щоб її гляділа, — таку собі місіс Пул. Вона добре знала свою справу і була дуже надійна, коли б не її вада, що є в багатьох таких няньок і доглядальниць: вона завжди тримала при собі пляшку джину, і часом, бувало, хильне зайвину. Воно б то й нічого, бо роботу вона мала нелегку, а все ж небезпечно: інколи місіс Пул засне після кварти джину з водою, а божевільна, хитрюща, як та відьма, витягне в неї з кишені ключі, відімкне двері та гайда вештатись будинком, виробляючи все, що тільки спадало їй у шалену голову. Кажуть, якось вона мало не спалила в ліжку свого чоловіка, тільки я про це нічого не знаю. А тієї ночі вона спочатку підпалила завіски в сусідній кімнаті, потім зійшла на поверх нижче і попрямувала до кімнати, де жила ґувернантка (вона ніби здогадувалась про останні події й затаїла на неї злість). Там вона підпалила ліжко, але в ньому, на щастя, ніхто не спав. Ґувернантка втекла два місяці перед тим, і хоч як містер Рочестер її шукав, мов дорожчої за неї в світі не було, а ніде нічого не зміг про неї довідатись. І він знавіснів, геть знавіснів з відчаю; він ніколи такий не був, а як утратив її, то став просто сам не свій. Порозганяв од себе всіх. Місіс Фейрфакс, економку, відіслав до її друзів десь далеко, але обійшовся з нею по-людському, поклав їй пенсію на все життя, яку вона заслужила, бо працювала дуже добре. Міс Адель, свою вихованку, віддав до школи. Він припинив дружбу з довколишнім панством і зачинився, мов той самітник, у своїм маєтку.

— Що? Хіба він не поїхав з Англії?

— Поїхав з Англії? Що ви — ні! Він і порога свого не переступав, тільки вночі бродив, мов привид, парком і садом, ніби втратив розум. А він його, на мою думку, таки втратив, бо ж, пані, годі знайти веселішого, діяльнішого й мудрішого хазяїна, як був він, поки та миршава ґувернантка не стала йому на дорозі. Він не пив, не грав у карти, не ставив на перегонах, як дехто, і хоч був не такий уже гарний з себе, однак такого хороброго й сильного на вдачу чоловіка ще треба було пошукати. Я знав його ще хлопцем і тому частенько жалкував, чом раніше міс Ейр не пропала, ніж приїхала до Торнфілд-холу.

— То, виходить, містер Рочестер був дома, коли зайнявся будинок?

— А де ж? Піднявся на верхній поверх, коли все вже горіло, побудив слуг і сам допоміг їм зійти вниз, а потім поліз назад, щоб випустити свою божевільну дружину. Тут йому гукнули, що вона на даху. Вона й справді там стояла над зубцями, махала руками й так кричала, що її було чути за милю, я її сам бачив і чув. То була здоровенна жінка з довгими чорними косами, що маяли на вітрі проти вогню. Я та ще кілька чоловік бачили, як містер Рочестер проліз крізь слухове вікно на дах, і чули, як він гукнув: «Берто!» Ми бачили, як він підступив до неї. А вона тоді, пані, як загорлає та як стрибне і через мить уже лежала розбита на бруківці.

— Мертва?

— Мертва, питаєте? Еге ж, мертва, як оте каміння, по якому розбризкались її мозок і кров.

— Господи милосердний!

— Так, пані. Страшне було видовище! — мовив він, здригнувшись.

— А що було далі? — не вгавала я.

— Та що вже, пані! Далі будинок згорів дотла, тільки де-де лишилися стіни.

— І ніхто більше не загинув?

— Ні. Може, було б і краще, якби загинув іще хтось.

— Що ви маєте на увазі?

— Бідний містер Едвард! — вигукнув він. — Я ніколи не сподівався побачити таке! Дехто каже, то його Бог покарав за те, що він тримав у таємниці свій шлюб і хотів був узяти ще одну жінку, коли перша була жива. Але я його жалію.

— Але ж ви сказали, що він живий? — вигукнула я.

— Так, так, живий, але багато хто каже, що краще б йому було вмерти.

— Чому? — спитала я, й кров мені знову застигла в жилах. — Де він тепер? В Англії?

— Еге ж, в Англії; він не годен нікуди виїхати після того, що з ним сталося. Яка це була мука! І той чоловік наче вирішив розтягти її.

— Він зовсім сліпий, — врешті мовив він. — Так, наш містер Едвард темний, як глупа ніч.

Я боялась гіршого. Я боялась, що він збожеволів. Я зібрала всю свою мужність і спитала, як сталося те нещастя.

— Та все через його хоробрість і, можна сказати, доброту, пані: він не хотів виходити з дому, поки там хтось є. Коли він врешті почав спускатись великими сходами, після того як місіс Рочестер кинулася вниз із зубців, почувся страшний тріск і все завалилося. Його витягли з-під руїн живого, але тяжко понівеченого, балка впала так, що трохи його захистила, але йому вибило одне око й так покалічило руку, що містерові Картеру, нашому лікареві, довелось її негайно відрізати. Потім запалилося друге око, і він перестав бачити й на нього. І тепер він цілком безпорадний — сліпий і каліка.

— Де він? Де він тепер живе?

— У Ферндіні, він мав там будинок, за тридцять миль звідси. Це зовсім глушина.

— Хто там з ним?

— Старий Джон із жінкою: більше він нікого не захотів брати. Кажуть, він уже пропаща людина.

— У вас є який-небудь повіз?

— У нас є фаетон, пані. Дуже гарний фаетон.

— Нехай його негайно запрягають. Якщо ваш візник завезе мене сьогодні до Ферндіна, я заплачу вам і йому подвійну ціну.

РОЗДІЛ XXXVII

Ферндінський замок був простий собі будинок середніх розмірів і стояв далеко від дороги в лісі. Я вже про нього чула. Містер Рочестер часто згадував про цей маєток, подеколи туди їздив. Його батько купив Ферндін задля полювання. Він хотів здати його в оренду, та не знайшов кому, бо місце було незручне й нездорове. Так Ферндін і лишився незаселений і невмебльований, крім сяк-так обладнаних двох чи трьох кімнат, де зупинявся господар, коли приїжджав на полювання.

Сюди я й прибула невдовзі перед смерком. Над головою нависало сумне небо, повівав холодний вітер та сіяв безперервний дрібний і пронизливий дощ. Останню милю я здолала пішки, відпустивши фаетон і візника та заплативши йому подвійно, як і обіцяла. Навіть зблизька садиби не було видно, — такою густою, непроглядною стіною затуляли її похмурі дерева. Залізна брама між ґранітними стовпами показала мені, кудою заходити. Минувши її, я раптом опинилася в темряві серед дерев, що стояли щільними рядами. Між замшілими вузлуватими стовбурами та попід склепінням з гілля звивалася поросла травою стежка. Я пішла нею, сподіваючись скоро дістатися до житла, та вона все вела вперед, зміїлася далі й далі, і не було видно ні житла, ані парку.