Вход/Регистрация
Джейн Ейр
вернуться

Бронте Шарлотта

Шрифт:

Дозволь мені, читачу, зробити одне порівняння.

Закоханий застає свою кохану, коли та спить на порослому мохом схилі, він хоче помилуватись нею, не збудивши її. Він тихо крадеться по траві, щоб не почула кохана, зупиняється, йому здається, ніби вона ворухнулась, він задкує, бо нізащо не хоче, щоб вони його побачила. Але всюди тихо, і він знов рушає вперед; нахиляється над нею; її лице прикриває тонкий серпанок, його очі сподіваються угледіти красу — ніжну, квітучу, знадливу уві сні. Як жадібно він дивиться на неї! І враз непорушно заклякає! Як він здригнувся! Як він шалено обіймає тіло, що його не насмілювавсь якусь хвилину перед тим торкнутися! Як голосно він кличе її, потім кладе її додолу, дико витріщившись на неї. Тим-то він так її схопив, так голосно кликав, так безумно дивився на неї, що вже був неспроможний збудити її жодним звуком чи порухом. Він думав, що його кохана солодко спить, а вона вже й захолола.

Я б з боязкою радістю налагодилась побачити величний будинок, а побачила почорнілу руїну.

Нема чого ховатись за стовпом, крадькома поглядати на вікно, сподіваючись, що там є хтось живий. Нема чого дослухатися, чи не розчиняться двері, чи не почуються кроки на терасі або посипаній жорствою доріжці! Газони й парк були занедбані й недоглянуті, парадний вхід зяяв зловісною порожнечею. Від фасаду залишилась — як я це колись бачила уві сні — височезна стіна, опалена вогнем, подірявлена вікнами без шибок. Ні даху, ні зубців, ні димарів — усе завалилося.

Довкола панувала могильна тиша, самотина безлюдної пустелі. Не дивно, що на листи, писані сюди, ніколи не приходила відповідь: то було однаково, що звертатися з посланням до надгробків у боковому вівтарі. Почорнілі від кіптяви камені свідчили, яка лиха доля спіткала Торнфілд-хол: він згорів, але як сталася ця пожежа? Якими словами можна виповісти все це лихо? Що пропало, крім ліплення, мармуру й дерева? А може, хтось втратив своє життя разом з майном? Якщо так, то хто? Страшне запитання, і нікого не було поблизу, хто міг би мені на нього відповісти, ніде не було видно ніяких слідів, ніяких ознак життя.

Блукаючи серед розвалених почорнілих стін порожньої будівлі, я пересвідчилася, що нещастя сталося вже давно. Зимові хуртовини, думала я, безборонно мели досередини, дощі лили в оці повибивані вікна, а весна вже викохала рослинність між купами мокрого непотребу: серед каміння та порозкиданих кроков де-де зеленіла трава й повитикались бур'яни. Та ба! Де перебуває тепер нещасний господар цієї руїни? В якому краї? Хто піклується про нього?

Я мимохіть перевела погляд на сіру баню церкви й спитала себе, чи він, бува, не поділив з Деймером Рочестером його тісне мармурове пристановище. Я повинна дістати відповідь на ці запитання. Я ніде її не почую — тільки в готелі, тож не гаючись я попрямувала туди. Сам хазяїн заніс мені сніданок до вітальні. Я попросила його причинити двері й сісти: я маю його дещо спитати. Та коли він сів до столу, я не знала, про що питати, так боялася його відповідей. Однак страшне видовище, яке я щойно побачила навіч, уже якоюсь мірою підготувало мене до сумної розповіді. Хазяїн був поважний на вигляд, середніх літ чоловік.

— Ви, напевно, знаєте Торнфілд? — врешті вимовила я.

— Так, пані, я колись там жив.

— Жили?

«Мабуть, не при мені, — подумала я, — бо я його не знаю».

— Я був дворецьким у покійного містера Рочестера.

«У покійного!» Ось, здається, мені завдано того страшного удару, якого я так довго намагалась уникнути.

— Я маю на увазі батька теперішнього хазяїна, містера Едварда, — пояснив він.

Я з полегкістю зітхнула, кров знов заструміла в жилах: його слова мене переконали, що містер Едвард — мій містер Рочестер (хай боронить його Господь, хоч де б він був) принаймні живий. Які радісні слова! Теперішній хазяїн живий! Я вже ніби могла слухати все, що він мав далі сказати, — хоч би які відкриття, — з порівняним спокоєм. Коли він не в могилі, то я вже якось витримаю звістку про те, що він десь на краю світу.

— А містер Рочестер живе у Торнфілд-холі? — спитала я, знаючи заздалегідь, яка буде відповідь, але бажаючи цим запитанням відсунути інше, пряме, — де він перебуває.

— Ой ні, пані! Там ніхто не живе. Ви, мабуть, не тутешня, бо вже б знали, що сталося минулого літа. Від Торнфілд-холу лишилися самі тільки руїни: він згорів дощенту десь у жнива. Страшне нещастя! Стільки пропало всякого добра: з меблів майже нічого не вдалося врятувати. Зайнялося пізно вночі, і поки з Мілкота приїхали пожежники, весь будинок стояв у вогні. Жахливе то було видовище, я бачив усе на власні очі.

— Пізно вночі! — промурмотіла я. Авжеж, та пора для Торнфілда була завжди фатальна. — А відомо, чого почалась пожежа? — спитала я.

— Здогадувався дехто, пані, здогадувався. І всі ті здогади, повинен вам сказати, потім підтвердились. Вам, видно, невідомо, — провадив він, підсуваючи стільця трохи ближче до столу й стишивши голос, — що в домі жила божевільна жінка?

— Щось таке я чула.

— її тримали під дуже пильним наглядом, пані; навіть челядь кілька років не знала напевно, чи вона справді є в домі. Ніхто її не бачив, йшла тільки чутка, що така є, але хто вона й що, ніхто не знав. Казали, що містер Едвард привіз її з-за кордону, що вона колись була його коханкою. Але рік тому сталася дивна річ — дуже дивна.

Я боялась почути розповідь про себе, тож спробувала навернути його до того, що мене цікавило.

— То що з тією жінкою?

— А та жінка, пані, — відповів він, — була дружиною містера Рочестера. А виявилося це в дуже дивний спосіб. Було там одне дівчисько, ґувернантка, в яку містер Рочестер за...

— А як же сталася пожежа? — урвала я його.

— А я до цього веду, пані... в яку містер Едвард закохався. Слуги кажуть, що вони

ніколи не бачили, щоб хто був такий закоханий, як містер Рочестер. Він усе ходив за нею назирці. Вони стежили за ним, як ото, знаєте, пані, ведеться серед слуг. Він її ставив понад усе, але, крім нього, ніхто не міг знайти в ній якоїсь краси. Воно, кажуть, було таке собі мале, як дитина. Сам я її ніколи не бачив, але чув про неї від покоївки Лі. Вона її дуже хвалила. Містер Рочестер уже мав близько сорока літ, а тій його ґувернантці і двадцяти не було. Самі розумієте, коли чоловік його років та закохається в таке дівча, то стає як зурочений. І що ви думаєте: він вирішив з нею одружитися.

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 137
  • 138
  • 139
  • 140
  • 141
  • 142
  • 143
  • 144
  • 145
  • 146
  • 147
  • ...

Ебукер (ebooker) – онлайн-библиотека на русском языке. Книги доступны онлайн, без утомительной регистрации. Огромный выбор и удобный дизайн, позволяющий читать без проблем. Добавляйте сайт в закладки! Все произведения загружаются пользователями: если считаете, что ваши авторские права нарушены – используйте форму обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка

Контакты

  • chitat.ebooker@gmail.com

Подпишитесь на рассылку: