Я вражено глянула на нього.

— Однак дивно, — провадив він далі, — що хоч я і люблю Розамунду Олівер палко, з усією силою першої пристрасті, а вона незвичайно гарна, вишукана, чарівна, — але разом з тим не втрачаю спокою, ясно усвідомлюю, що вона не буде мені доброю дружиною, що вона мені не пара, що я дійду цього висновку десь через рік по нашому одруженню і що після дванадцяти місяців захоплення почнуться роки гіркого каяття. Ось що я знаю.

— Справді дивно! — мимохіть вигукнула я.

— Коли, — провадив він, — дещо в мені надто гостро відчуває її чари, то щось інше аж надто глибоко вражене її вадами, через них вона не поділятиме жодного з моїх прагнень, не помагатиме в жодному з моїх намірів. Хіба може Розамунда бути страдницею, трудівницею, жінкою-апостолом? Хіба може Розамунда бути дружиною місіонера? Ні!

— Таж вам і не треба бути місіонером! Адже ви можете відмовитись від цього.

— Що? Відмовитись? Від свого покликання? Від своєї великої справи? Від закладеного на землі підмурка для небесної оселі? Від сподівання бути в сонмі тих, що злили всі свої честолюбні наміри в одне славне прагнення робити добро людському родові — нести знання в царство невігластва, мир замість війни, свободу замість рабства, віру замість забобонів, надію на рай замість страху перед пеклом? Ви мені радите відмовитись від цього? Таж це для мене дорожче за життя! Це мета, до якої скеровані мої очі, задля якої я живу.

По тривалій мовчанці я запитала:

— А як же міс Олівер? її розчарування, її горе — ніщо для вас?

— Міс Олівер повсякчас оточують залицяльники й підлесники. Не мине й місяця, як мій образ без сліду зітреться з її серця. Вона мене забуде і, напевне, одружиться з тим, з ким почуватиметься набагато щасливіше, ніж зі мною.

— Ви розмовляєте досить спокійно, але страждаєте від внутрішньої боротьби. Ви зовсім звелися.

— Ні. Якщо я трохи й схуд, то це від того, що я потерпаю за майбутнє: мої справи ще не влаштовані, мій від'їзд все відкладається. Сьогодні вранці я отримав звістку, що мій наступник, якого я так довго дожидаюсь, прибуде аж через три місяці; і цілком можливо, що ці три місяці розтягнуться на півроку.

— Ви тремтите й червонієте, коли міс Олівер заходить до класу.

І знов на його обличчі промайнув подив. Він і уявити собі не міг, щоб жінка

насмілилась говорити так з чоловіком. Та як на мене, то я почувала себе зовсім вільною під час таких розмов. Я доти не можу бути відвертою з сильними, потайними й чулими натурами, чоловічими або жіночими, поки не проб'ю перепони умовної стриманості, не переступлю порога довір'я й не завоюю місця коло самого вівтаря їхнього серця.

— Ви дуже своєрідна, — сказав він, — і зовсім не боязка. У вас смілива душа й проникливий погляд, тільки дозвольте мені вас запевнити, що ви трохи не так тлумачите мої почуття. Вони здаються вам глибшими й палкішими, ніж є насправді. Ви мені куди більше співчуваєте, ніж я на те заслуговую. Коли я червонію й тремчу перед міс Олівер, то мені себе зовсім не жаль. Я зневажаю свою слабість. Я знаю, вона ганебна, це тільки лихоманка плоті, а не муки душі, — запевняю вас. Душа в мене міцна, як скеля, що твердо стоїть посеред глибокого бурхливого моря. Отож знайте, який я: холодний і твердий.

Я недовірливо всміхнулася.

— Ви здобули мою відвертість штурмом, — провадив він, — і тепер вона до ваших послуг. Я стою перед вами без того білого покрову, під яким християнство заховує людську потворність, такий, який я є насправді, — холодний, твердий, честолюбний. З усіх почуттів тільки природна любов іще постійно володіє мною. Мій проводир — розум, а не почуття, моя честолюбність безмежна, моє бажання піднятися вище, зробити більше за інших — ненаситне. Я ціную в людині терпіння, сталість, старання, хист, бо тільки за їхньою допомогою люди доконують великих вчинків і підносяться до вершин духу. Я з цікавістю стежу за вашою діяльністю, бо маю вас за взірець пильної, старанної, завзятої жінки, і не тому, що глибоко співчуваю вам у ваших колишніх випробуваннях чи то в нинішніх стражданнях.

— Ви виставляєте себе поганським філософом, — зауважила я.

— Ні. Між мною і філософами-деїстами докорінна різниця: я вірую, але вірую в Євангеліє. Ви вжили не той прикметник. Я філософ не поганський, а християнський — послідовник віри Христової. Як його учень, я приймаю його чисте, милосердне, добре вчення. Я проповідую це вчення, бо заприсягся його поширювати. Прихиливши мене до себе в молодості, віра ще дужче розвинула мої природні здібності: з дрібного пагінця природної любові вона зростила тінисте дерево, ім'я якому — людинолюбство. З дикого, міцного коріння людської справедливості вона викохала глибоке почуття божественного правосуддя, з бажання доскочити влади й слави для мого жалюгідного «я» вона витворила прагнення поширювати царство Творця, здобувати перемоги під знаменом віри Христової. Ось що зробила для мене віра — вдосконалила мої природжені чесноти, навернула мою натуру на праву путь. Але вона не змогла викорінити природи до останку і не викорінить, «аж поки цей смертний не перейде в царство безсмертя».

По цій мові він узяв капелюха, що лежав на столі поряд з моєю палітрою, і ще раз глянув на портрет.

— А вона таки гарна, — прошепотів він. — Недарма її ім'я в перекладі означає «троянда світу».

— То намалювати й вам такий портрет?

— Cui bono? Не треба.

І він прикрив портрет аркушем тонкого паперу, на який я, малюючи, звичайно клала руку, щоб не забруднити картону. Не знаю, що він раптом помітив на цьому чистому аркушеві, проте щось прикувало його погляд. Він рвучко підняв аркуш, подивився на його край, потім кинув на мене погляд, несказанно дивний і геть незрозумілий, погляд, що наче зауважував усе до дрібниць у моїй постаті, обличчі та вбранні: надзвичайно уважний, він охопив мене швидко, мов та блискавка. Він розтулив губи, ніби хотів щось сказати, але втримався й промовчав.

— Що сталося? — спитала я.

— Та нічого.

Поклавши аркуша назад, він швидко відірвав від берега вузеньку смужку й сховав у рукавицю. Похапцем кивнувши мені й мовивши «на добраніч», він подався геть.

— Ну це вже з горою! — вигукнула я, вживши місцевий вислів.

Я й собі уважно роздивилась аркуш, але нічого на ньому не виявила, крім кількох

плям від фарби, де я випробовувала квачика. Я кілька хвилин сушила голову над цією загадкою та, побачивши, що не розгадаю її, і бувши впевнена, що вона, зрештою, не має для мене особливої ваги, кинула про неї думати, а невдовзі й зовсім забула.