Вечір. Я відпустила маленьку сирітку, яка допомагає мені в господарстві, винагородивши її за працю апельсином. Я сиджу сама біля маленького каміна. Цього ранку відкрилася сільська школа. У мене двадцять учениць. Тільки три вміють читати; жодна не вміє ні писати, ні рахувати. Декілька плетуть, дві-три так-сяк шиють. Всі вони розмовляють із неймовірним тутешнім акцентом, і поки що нам важко порозумітися. Деякі з них невиховані, неотесані, уперті й зовсім нерозвинені, проте інші слухняні, мають бажання вчитися і приємну вдачу. Я не повинна забувати, що ці бідно вбрані маленькі селянки з такої ж плоті і крові, як і тендітні паростки найшляхетніших родин, і що зерна вродженого благородства, вишуканості, розуму, доброти живуть і в їхніх серцях, так само як і в серцях дітей високородних. Моїм обов'язком буде зростити ці зерна, я напевне матиму вдоволення з своєї праці. Я не сподіваюся надто вже великої втіхи від життя, що розкривається переді мною, проте, якщо я пристосуюсь до нього і буду наполегливо працювати, воно щодня даватиме мені якусь радість.

Чи ж була я весела, спокійна й задоволена протягом годин, що їх я провела в отому голому, незатишному класі сьогодні вранці й по обіді? Щоб не дурити себе, я повинна відповісти: «Ні». Я почувалась дуже нещасливою. Я почувалася — дурепа я така! — приниженою. Я боялась, що зробила крок, який, замість піднести мене на щаблях громадського життя, опустить іще нижче. Я злякалася темноти, злиднів та вульґарності довкола себе. Та я не буду надто суворо картати й зневажати себе за ці почуття: я знаю, що вони погані, — а це вже великий крок уперед; я постараюсь їх перебороти. Я сподіваюся, що вже завтра подолаю їх почасти, а за кілька тижнів і зовсім придушу. А може, через кілька місяців відразу у моєму серці заступить радість, коли я побачу зміну на краще в моїх ученицях.

А тим часом мене мучило таке питання: чи правильно я вчинила? Може, краще було піддатися спокусі, послухатись пристрасті і, відмовившись від важких зусиль і боротьби, заснути на квітах, у шовкових тенетах і пробудитись на півдні Франції в розкішній віллі, до я б тепер жила як коханка містера Рочестера, впиваючись його любов'ю, — бо він любив би, так, любив би мене якийсь час. А він мене таки любив — ніхто інший так мене більше не любитиме. Нікого вже так не зачарує моя врода, молодість, принадність, бо ніхто ніколи не вбачатиме в мені цих якостей. Він кохав мене і пишався мною — крім нього, жоден чоловік не матиме до мене таких почуттів. Та куди це мене заносять мої думки, що це я кажу, а головне — почуваю? Що краще, питала я себе, бути рабинею свого господаря і тішитись уявним блаженством десь під Марселем, а потім заливатися сльозами каяття й сорому, чи бути сільською вчителькою, вільною й чесною, в обвіяному гірськими вітрами будиночку в самому серці Англії?

Так, тепер я знаю, що обрала правильний шлях, дотримавшись закону і обов'язку і переборовши спокусу божевільної миті. Цей шлях мені вказав Господь. Я дякую йому за мудру направу!

Дійшовши в своїх вечірніх роздумах такого висновку, я встала, підійшла до дверей і подивилась на призахідне літнє сонце, на тихі лани перед моїм будиночком, що, як і школа, стояв за півмилі від села. Пташки доспівували останні пісні. Було повітря тихе, Роса була бальзамом.

Споглядаючи природу, я вважала себе щасливою й невдовзі дуже здивувалась, помітивши, що плачу. І чого? А через лиху долю, яка одірвала мене від мого господаря, — адже я його більше ніколи не побачу; від страху, що розпач, скорбота й нестримна лють, викликані моєю втечею, зіб'ють його навіки з доброго шляху. Ця

думка змусила мене відвести очі від прегарного вечірнього неба й порожньої Мортонської долини. Я кажу порожньої, бо в цій її частині не було видно жодної будівлі, крім церкви та церковного будинку, напівсхованих за деревами, і, аж у її кінці — даху Вейл-холу, де мешкав багатий містер Олівер з дочкою. Я затулила обличчя руками й прихилилась головою до одвірка, та невдовзі підвела очі, зачувши легенький шурхіт біля загорожі, що відокремлювала мій садочок від луки. Пойнтер містера Ріверса, старий Карло, штовхав хвіртку носом, а на неї спирався, згорнувши руки, сам Сент Джон. Його брови були насуплені, пильний, суворий, майже невдоволений погляд звернений на мене. Я запросила його до господи.

— Ні, мені ніколи, я тільки приніс вам оцей пакунок, що його сестри залишили для вас. Мабуть, тут скринька з фарбами, олівці та папір.

Я підійшла забрати його: цей пакунок був дуже доречний.

Сент Джон, як мені здалося, суворо вдивлявся в моє обличчя, поки я підходила до хвіртки: на ньому, напевне, було ще видно сліди сліз.

— То вам перший робочий день видався важчим, ніж ви сподівались? — спитав він.

— О ні! Навпаки, я думаю, що за якийсь час у мене з моїми ученицями піде все гаразд.

— Може, вам не сподобалось помешкання? Наш будиночок, меблі... правду кажучи, все це дуже вбоге...

— Мій будиночок, — урвала я його, — чистий і сухий. Меблів досить, і вони зручні. Я вдячна за все і зовсім не занепадаю духом, не така вже я дурна й розбещена, аби журитися, що нема килима, канапи чи столового срібла. До того ж п'ять тижнів тому я не мала нічого, я була вигнанка, безпритульна жебрачка, а тепер у мене є друзі, житло, робота. Я зачудована Божим милосердям, великодушністю моїх друзів, ласкою долі. Я не ремствую.

— Але, мабуть, вас пригнічує самотність? Цей будиночок такий темний і порожній.

— Я ще не встигла натішитись спокоєм, а ще менше знудитися в самотині.

— Гаразд. Я сподіваюсь, ви справді всім задоволені, у всякому разі, здоровий глузд мусить підказати вам, що іще зарано піддаватися ваганням і страхові подібно до Лотової дружини. Не знаю, що ви покинули перед тим, як прибилися до нас, та раджу вам твердо опиратися всякій спокусі і не оглядатися назад. Ідіть несхибно вашим новим шляхом — хоча б кілька місяців.