РОЗДІЛ XXXIII

Коли містер Сент Джон виходив, почав падати сніг; хуртовина тривала цілу ніч.

Уранці рвучкий вітер нагнав нового лапатого снігу, до смерку долину так завіяло, що годі було й пройти. Я зачинила віконниці, поклала до дверей мату, щоб не намітало снігу спідсподу, й підкинула в камін дров. Я посиділа з годину коло вогню, дослухаючись до приглушеного завивання хурделиці, потім запалила свічку, взяла з полиці «Марміона» й почала читати:

На схилах Нордґему крутих, Де річка Твід і гір хребти, Важкі засяли вежі. Над урвищами день затих, І замок весь озолотив Вогнем рожевий вечір.

За музикою поезії я швидко забула про завірюху.

Нараз я почула шурхіт. Хтось ніби поторгав двері. «Мабуть, вітер», — подумала я.

Але ні, то був Сент Джон Ріверс; він розчинив двері, випірнув з ревучої заметілі й морозяного мороку і став переді мною. Плащ, що обгортав його високу постать, був білий, як льодовик. Я аж перелякалася: так мало я сподівалась того вечора якогось гостя із заметеної снігом долини.

— Погані новини? — спитала я. — Що-не-будь сталося?

— Та ні. Як ви легко лякаєтесь! — відказав він, скинув плаща, повісив його на двері й знов присунув під них мату, що задерлась, коли він заходив. Потім узявся обтрушувати сніг з черевиків.

— Я вам тут натупаю, — сказав він, — та вже вибачте. — По цих словах він наблизився до каміна. — Повірте, мені нелегко було добиратися сюди, — зауважив він, гріючи руки над полум'ям. — Я забрів у кучугуру аж по пояс; на щастя, сніг іще зовсім пухкий.

— А все-таки чого ви прийшли? — не могла я втриматись од запитання.

— Досить негостинне запитання, та що ви вже питаєте, я відповім: просто, щоб з вами трохи поговорити, бо я стомився од своїх мовчазних книг і порожніх кімнат. А надто, що з учора я хвилююся, як кожна людина, що почула повість тільки до половини і якій нетерпеливиться почути її продовження.

Він сів. Я згадала його дивну вчорашню поведінку й почала справді побоюватись, чи він, бува, не схибнувся. Та якщо й так, то надто вже його божевілля було стримане й розважне. Ніколи ще його гарна голова так не нагадувала мармурового бюста, як тепер, коли він відгорнув з лоба мокре від снігу волосся й вогонь освітив бліде чоло й таке саме бліде обличчя, де я з прикрістю помітила чіткі сліди клопоту чи смутку. Я чекала, сподіваючись почути щось зрозуміліше, та Сент Джон підпер рукою підборіддя й затулив пальцями уста: він думав. Мене вразило, що його рука була така сама виснажена, як і його обличчя. Несподівана жалість пойняла моє серце, і я мимоволі промовила:

— Було б краще, якби Діана й Мері вернулись жити з вами. Вам зовсім негоже бути самому, ви надто нерозважно марнуєте своє здоров'я.

— Аж ніяк, — відказав він. — Я піклуюся про себе, коли потрібно. А тепер я цілком здоровий. Що, на ваш погляд, у мене негаразд?

Він запитав недбало й байдуже, і це свідчило, що я — принаймні на його думку, — даремно турбувалась. Я замовкла.

Він усе ще повільно водив пальцем по верхній губі, і його очі замріяно дивилися на полум'я в каміні. Вважаючи, що мовчати незручно, я спитала, чи йому не дме в спину від дверей.

— Ні, ні, — відповів він коротко й ледь роздратовано.

«Гаразд, — подумала я собі, — якщо ти не бажаєш говорити, то мовчи собі, я дам тобі спокій і повернуся до своєї книжки».

Отож я зняла нагар зі свічки й знову взялася до «Марміона». Невдовзі він ворухнувся, і я миттю звела очі на нього. Він витяг сап'янову записну книжку, дістав звідти якогось листа, мовчки його перечитав, згорнув, поклав назад і знов поринув у роздуми. Даремно я намагалася читати, маючи отаку незбагненну заваду перед очима. Так само я не могла з нетерплячки мовчати: хай навіть він мене урве, але я говоритиму.

— Ви останнім часом одержували звістки від Діани та Мері?

— Після листа, якого я вам показував тиждень тому, — жодної.

— А у вас самих нічого не змінилося? Вам не доведеться покинути Англію раніше, ніж ви сподівались?

— Боюсь, що ні. Це було б надто великим для мене щастям.

Розмова поки що не в'язалась, я перемінила тему і вирішила краще поговорити про школу та школярок.

— Мати Мері Гарет уже почуває себе краще, і дівчина знов прийшла сьогодні до школи. У мене є чотири нові учениці з Фаундрі Клоз; вони не прийшли сьогодні тільки через сніг.

— Он як?

— За обох платитиме містер Олівер.

— Справді?

— Він збирається на Різдво пригостити всю школу.

— Знаю.

— Це ви йому підказали таку думку?

— Ні.

— А хто?

— Мабуть, його дочка.

— Схоже на неї: вона така добра.

— Так.

І знову запала мовчанка. Годинник видзвонив восьму. Це ніби збудило його, він сів рівніше й повернувся до мене.

— Облиште на хвилину книгу й присуньтесь ближче до вогню, — мовив він. Все ще дивуючись, я підсунулася ближче.