Шрифт:
Він тепло усміхнувся, і секретар теж відповів йому усмішкою.
— Це буде, наче казка з «Тисячі й однієї ночі», — сказав він. — Тільки людина зі Сходу могла би вигадати цей план. Лондонський туман на таке не надихає.
Вони затрималися недовго, на велике полегшення Мельхиседека. Адже пацюк не розумів, про що ведеться розмова, а тому шепотіння й кроки здалися йому зловісними.
Молодий секретар виглядав дуже зацікавленим. Він робив нотатки про підлогу, коминок, зламану лавочку для ніг, старий стіл, стіни. Секретар тут і там торкався до них рукою і виглядав страшенно потішеним, коли помітив, що в різних місцях забито чимало цвяхів.
— На них ми зможемо щось повісити, — пояснив він.
Рам Дасс загадково посміхнувся.
— Учора, коли дівчинка виходила з дому, — сказав він, — я заліз сюди. Із собою приніс невеликі гострі цвяхи, а потім забив їх у стіни молотком — всюди, де тільки вони можуть нам знадобитися. Я приготувався наперед.
Секретар індійського джентльмена спинився, оглядівся, а потім поклав нотатник назад до кишені.
— Думаю, моїх записок буде достатньо. Можемо йти, — мовив він. — У Сагіба Керріфорда добре серце. Як шкода, що він досі не знайшов загублену дівчинку!
— Коли він її знайде, сили повернуться до нього, — сказав Рам Дасс. — Може, його Бог ще приведе дівчинку до нього.
І вони вибралися з кімнатки крізь вікно так само безгучно, як і залізли. Переконавшись, що непрохані гості вже пішли, Мельхиседек відчув полегшення й, перечекавши кілька хвилин, виліз зі своєї нірки. Пацюк збирався обнишпорити всі закутки в надії на те, що навіть такі страхітливі люди, можливо, принесли в кишенях кілька крихт і ненароком одну чи дві загубили.
Розділ 15
Чари
Коли Сара проходила повз сусідній будинок, вона побачила, як Рам Дасс закриває ставні, й швидким поглядом окинула знайому кімнату.
«Як же довго я не була в такому гарному місці!» — подумала дівчинка.
У кімнаті, як завжди, яскраво горів вогонь у коминку, а біля нього сидів індійський джентльмен. Він підпер голову рукою і виглядав таким же самотнім і нещасним, як завжди.
«Бідолашний! — пожаліла його Сара. — Цікаво, що ж його так турбує?»
А турбувало його в цю мить ось що.
«Припустимо, — думав він, — припустимо — навіть якщо Кармайкл натрапить на слід тих людей у Москві, — що маленька дівчинка, яку вони забрали з паризької школи мадам Паскаль, — не та, яку ми розшукуємо. Припустимо, що вона виявиться кимсь іншим. Що ж тоді мені робити далі?»
Коли Сара повернулась до будинку, то зустріла міс Мінчін, яка саме спустилась униз, щоб вилаяти кухарку.
— Де це ти тинялися? — накинулась господиня на дівчинку. — Тебе не було кілька годин!
— На вулиці вогко і брудно, — відповіла Сара. — Іти дуже важко, бо мої черевики зовсім стоптані й спадають із ніг.
— Це не причина, — відрізала міс Мінчін. — Не верзіть дурниць!
Сара пішла на кухню. Кухарка щойно отримала сувору догану, тому мала жахливий настрій. Вона тільки й шукала, на кому зігнати злість, і Сара вчасно потрапила їй під руку, як завжди.
— Чого ж це ти так рано? Я думала, тебе цілу ніч не буде, — прошипіла кухарка.
Сара виклала покупки на стіл.
— Ось те, що я мала купити, — сказала вона.
Кухарка подивилась на них, не припиняючи бурчання. Вона справді була в кепському гуморі.
— Чи можна мені щось поїсти? — стиха запитала Сара.
— Чай уже попили, — почулось у відповідь. — Мені що, треба було тебе персонально чекати?
Сара якусь мить постояла мовчки.
— Я не обідала, — мовила вона приглушеним голосом. Дівчинка старалася говорити тихше, адже боялася, що голос тремтітиме.
— У комірчині є трохи хліба, — сказала кухарка. — На більше тобі розраховувати нічого.
Сара пішла і знайшла хліб. Він був несвіжий — зовсім засох. А кухарка надто злилась, аби дати ще щось до хліба. Вона полюбляла зриватись на Сарі — це було найпростіше, адже їй ніхто б і слова за це не сказав. Дівчинці було дуже важко піднятися трьома сходовими переходами, що вели на її горище. Сходи завжди здавались довгими і крутими, коли вона була стомлена. Та сьогодні їй видавалось, ніби вона просто не здатна їх подолати. Кілька разів довелося спинятись, щоб перепочити. І коли нарешті вона дісталася горища, то дуже зраділа — побачила, як з-під дверей її кімнати пробивається смужка світла. Значить, Ерменґарді вдалося пробратись нагору, щоб провідати її. Це було дуже добре. Значно краще, ніж якби їй довелося повертатись до кімнати, де нікого не було, — порожньої і сповненої самотності. Сама лише присутність доброї, пухкенької Ерменґарди, звично загорнутої у червону шаль, зігрівала Сару.