Секретар був струнким і молодим, тож йому вдалося прослизнути крізь віконце так само безгучно, як і Рам Дассу. Він помітив, як Мельхиседек зникає в нірці, — побачив кінчик його хвоста.

— Це що, пацюк? — пошепки спитав секретар у Рам Дасса.

— Авжеж, пацюк, Сагібе, — відповів Рам Дасс, також пошепки. — У стінах водиться багато пацюків.

— Фе! — вигукнув молодик. — Дивно, як тільки це дитя не боїться їх?

Рам Дасс махнув рукою і поважно посміхнувся. Його сприймали, наче уповноваженого представника Сари, хоча він розмовляв з нею лише один раз.

— Ця дівчинка дружить з усіма, Сагібе, — відповів він. — Вона не така, як інші діти. Я дивився на неї, коли вона мене не бачила. Спостерігав крізь своє вікно, коли вона про це не знала. Вона стає на стіл і дивиться на небо так, наче воно розмовляє з нею. Горобці прилітають на її поклик. Пацюка вона приручила — годує і розмовляє, щоб не було самотньо. Бідна рабиня із цього дому приходить до неї пожалітися. Ще потайки навідується маленька дівчинка, а інколи — трошки старша учениця. Вона обожнює цю дівчинку і готова слухати її хоч довіку. Усе це я бачив, коли був на даху. А хазяйка цього дому — зла жінка. Вона мучить дівчинку, як прокажену. І все одно дівчинка поводиться так гідно, ніби належить до королівської родини.

— Що ж, здається, ти багато про неї знаєш, — мовив секретар.

— Я знаю, як вона проживає кожен день, — відповів Рам Дасс. — Коли йде на вулицю, і коли повертається; коли сумує і радіє; коли страждає від холоду і голоду. Я знаю, коли вона сидить сама-самісінька до півночі, вивчаючи книги; я знаю, коли до неї пробираються її таємні друзі, і вона стає щасливішою — як і кожна дитина, навіть дуже бідна. Бо ж вони прийшли, і можна сміятися та пошепки розмовляти. Якби вона захворіла, я би про це дізнався і прийшов би сюди, щоб їй прислужувати, якби довелося.

— А ти впевнений, що сюди ніхто, крім неї, не приходить? Вона не може раптово повернутись і застати нас? Вона би дуже злякалася, якби нас тут застала, і план Сагіба Керрісфорда провалився б.

Рам Дасс безшумно підійшов до дверей і спинився біля них.

— Сюди ніхто не піднімається, крім неї, Сагібе, — відповів він. — А вона вийшла з дому зі своїм кошиком і, напевно, повернеться аж за кілька годин. Якщо я стоятиму тут, то почую кожен крок і попереджу вас раніше, ніж людина зможе піднятися сходами аж наверх.

Секретар дістав олівець і записник із нагрудної кишені.

— Покладаюсь на твій слух, — промовив він. А потім став повільно й обережно ходити злиденною кімнаткою, швидко нотуючи щось у записнику.

Спершу він підійшов до вузенького ліжка. Перевірив матрац і відзначив:

— Твердий, як камінь. Треба буде замінити якогось дня, коли вона вийде у справах. Для цього доведеться здійснити ще одну вилазку. Сьогодні замінити його не вдасться.

Потім він підняв покривало й подивився на тонку подушку.

— Покривало зношене, ковдра тонка, простирадла залатані й запрані до лахміття, — сказав секретар. — Хіба ж це постіль для дитини — та ще й у порядному домі? А в коминку вогонь не палили бозна-скільки, — додав він, поглянувши на іржаву решітку.

— Я ніколи не бачив тут вогню, — сказав Рам Дасс. — Хазяйка цього дому не пам’ятає про те, що комусь, крім неї, може бути холодно.

Секретар щось швиденько занотовував, а потім проглянув свої записи, відірвав аркуш із нотатками, склав його і заховав до нагрудної кишені.

— Ми обрали дещо дивний спосіб, — мовив він. — Цікаво, хто це спланував?

Рам Дасс скромно вклонився, ніби просячи вибачення.

— По правді, перша думка була моєю, Сагібе, — сказав він. — Це я придумав. Мені ця дівчинка дуже подобається; ми обоє дуже самотні. А вона часто фантазує, коли до неї приходять її таємні друзі. Якось мені було сумно вночі, я лежав біля відчиненого вікна й слухав. А вона розповідала про те, що її обдерта кімнатка могла би стати дуже затишною. Здавалось, що вона сама бачить те, про що розповідає, — ця фантазія звеселила і зігріла її. Наступного дня, коли Сагіб почувався хворим і нещасним, я йому переповів усе, щоб якось розважити. Йому сподобалося слухати про дівчинку. Він зацікавився і багато мене розпитував. І зрештою його почала тішити думка про те, як можна втілити фантазії дівчинки в життя.

— І ти думаєш, що вдасться все це зробити, доки вона спатиме? А раптом вона прокинеться? — засумнівався секретар. Було очевидно, що план захопив його так само, як і Сагіба Керрісфорда.

— Я вмію ходити так, ніби мої підошви з оксамиту, — відповів Рам Дасс. — А діти міцно сплять — навіть нещасні. Я міг би вночі зайти до її кімнати безліч разів, а вона би навіть не повернула голову на подушці. Якщо хтось подаватиме речі крізь вікно, я зможу все розставити так, що дівчинка й не помітить. Коли вона прокинеться, то буде думати, ніби в кімнаті побував чарівник.