А вартові швандрикають по-своєму.

Кишить Вкраїна кишлами орди

І Бог згортає чорними сувоями

твоє терпіння, виткане з біди…

НЕ ЖАЛІВ МЕНІ ХАН

НІ ВИНА, НІ КУМИСУ, НІ МЕДУ.

М'яко спати було. Лиш кричала вночі постільга,

Та дві ситі сокири блищали при вході намету

Та дивилася в серце сталева татарська клюга.

Та щодня і щоночі хлептали зливу баюри.

І розджохався хан,

усе причіпеньки шукав:

— Ти мене одурив, проклятий ґяуре!

Я привів своє військо, а ти мене ошукав

Що ж ти хочеш, козацький ти макогоне,

щоб у тих болотах мені жаба цицьки дала?

Ти ж казав, що їх мало.

А їх же там легіони!

Та у них же гармати,

а в татар — стріла та "Алла!"

А я казав:

— Кому із нас журиться?

Чи я ж позву, коби не смертна пря,

твою орду, гадюку-пожарицю,

повзе — трава під нею вигоря!

Чи я ж не платив золотими гривнями?

Чи коней не дав з вороними гривами?

А в тих болотах, серед тих мочарів,

бараняче дишло з твоїх батирів!

…А КРАСИВІ НАЛОЖНИЦІ ВИКРУГЛЯЛИСЯ

голими животами і шовковими стегнами,

голубий чад кальяну розколихували бранзолети.

А одну татари в баранячих шапках

притягли до намету і кинули хану.

Це ж десь в цих селах заарканили.

В бігах поповнюють гарем.

Дівча краси недоторканної —

мабуть, як та колись Хурем.

Вже хан обсотує шовками,

вже каже на ніч привести.

Чіпкими клішнями-руками

вже гладить коси…

— Відпусти!!!

— А я ж хіба тебе держу? —

казав Гірей.

— Я ж з тобою дружу, —

казав Гірей.

— Ти ж мені любий брат, —

казав Гірей.

— Я ж тобі вельми рад, —

казав Гірей.

А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!

Від брата до брата

ходжу — як від Понтія до Пілата.

Куди не поткнешся — один ярем.

І кожен тягне тебе, душогуб, —

за руки — Річ Посполита з царем,

азіяти — за п'яти.

Литва — за чуб.

Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!

А кожен катюга мій — масткослов.

Долоні мої процвяховані ятряться.

а пси шолудиві злизують кров.

Я воскресаю і знову гину.

Несу свій хрест на свої Голгочі

А цар стромляє мені у спину

Свої двойлезі каправі очі.

Земле ж моя, нащо ти рожаїста?

А чом же ти, земле, не з каменю-трути?

Що кожна прожра бажа тебе з'їсти

і пощасливити кожен трутень!

Коси наші неклепані, діти наші неплекані

Горе на нашу голову зайди ці прителепані!

Чекайте,

за муку мою страсну,

за те, що в неволі клякну —

ох же ж і встану, ох і струсну,

ох же ж об землю і хряпну!

ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:

— Чого ти кипиш від люті?

Я ж тебе не продав у Стамбул.

То й сиди собі, слухай лютню,

кури турецький штамбур.

Може, холодно? Не соромся.

Гурій досить в цьому раю.

Ось єгипетська, он — саронська,

Або, може, хочеш свою?

То бери, іще не почата.

Дика дуже, та в тому й смак.

Що за стегна! Які очата!

Що, ти плачеш? Оце так так!

Гетьман плаче. Вона ж не перва.

Тут таких у кожнім селі.

Ти ж, Богдане, із того дерева,

з якого ріжуться королі!

Ти Хмельницький, а я Гірей.

Із неволі нема дверей.

Тут господар — хто поборов.

Заплатиш викуп —

та й будь здоров.

ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,- ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?

Розбите військо? Вмовклий Чигирин?

Якби колись, то це б я тільки кликнув.

Тепер кому я хто, ціна мені калим.

Пошлю до сина. З прикрої нагоди.

Нехай поможе. Гроші немалі.

Боровся за свободу, не виборов свободи,

тепер плати за право ходить по цій землі.

АЛЕ ЧОМУ?! З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ

Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?