Вона була близька уже, близька!

І раптом дощ. І злива. І гроза.

Гармат не чутно від ударів грому.

Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.

Ми кілька днів тримали оборону.

А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя.

Хитає бій, як чорні терези.

І вороння вже аж хрипить, не кряче.

Ні шанця врий. Ні хліба підвези.

Одсирів порох. Ржаві самопали.

Гармати грузнуть. Валить вітролом.

І треба ж так, щоб зливи саме впали!

Найгірше коням — коні під сідлом.

Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.

Знамена зблякли і бунчук обвис.

І людям слизько, і коняці ковзько.

Упав гнідий — в багнюці заковиз.

Та ми тримались. Ми хотіли волі.

Вже третій рік воюємо,— пора!

…А віддалік на пагорбі у полі

ряхтіла срібна порхавка шатра.

І ХАН, ЯК ВИЛІПЛЕНИЙ 3 ВОСКУ,

в кольчугу вбраний і в шишак,

курив кальян, чи спав потрошку,

чи стежив битву мов коршак.

Якби ж я знав, якби ж я відав —

в шовках і шкурах, хить та хить —

він спить чи думає, цей ідол,

і що він думає як спить?

Яких ще хоче сіл і градів?

А хан куня, куня, куня…

І раптом крикнув:

— Гетьман зрадив! —

і підвели йому коня.

І мурзи, мурзи, ті замурзи,

гаремний зморщений урюк,

дришпанять слідом з поля бою —

і як спинити цих тварюк?!

Зненацька, раптом, всі до решти —

вони зникали вдалині.

І хан чадів, як головешка,

на біло-сірому коні.

Я буду вік себе картати,

що заметався сам не свій —

не знав, чи хана завертати,

чи тут продовжувати бій?

Мій чорний сон —

у хлющу зливи,

у розлемішені шляхи,

летять татари, в буйні гриви

вчепившись, наче реп'яхи…

А ТУТ ЩЕ ВІТЕР — У ЛИЦЕ — НАВІДЛІГ!

Засліпли очі розпачем душі.

Бодай я світу білого не видів,

як по своїх стріляли гармаші!

То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?!

Це ж до такого стиду дожили

Б'єте своїх, прокляті дурнолобці.

наївні бевзі, телепні, хохли!

Та ж там котрогось просто підкупили.

щоб учинив оцей розгардіяш.

Вони ж ніколи не були скупими

на тридцять срібних для іуд… А я ж

таки і сам чималий шмат вар'ята.

Тут бій. тут смерть, тут стогін на сто гін.

як смів комусь команду довіряти,

а сам подався хану навздогін?!

…ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.

ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.

Не сидів я в кайданах. І не били мене нагаями.

Хан зустрів мене чемно. Відібрали шаблю й пістолі.

І ввійшов я в намет — наче впав до вовчої ями.

Хлопці ждали мене

півсуботи і цілу неділю.

В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.

Знов скували вози І, поклавши на Бога надію,

одбивались од ляхів, од зливи і од чуток.

А король же привів все рушення оте посполите! —

зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.

Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…

Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.

Розбухали убиті. Виповзали вовки з гущавин.

Уточила картеч кривавого соку з беріз.

І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,

що Хмельницький, мовляв, покинув вас на заріз.

А Я СИДІВ ПІД ВАРТОЮ… ПІД ВАРТОЮ!

Накрию пам'ять квартою.

Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?

Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою ватрою!

Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!

І втома. Втома, втома, втома…

Душа холоне, як старий лежак.

Хоч би в невір-землі.

а то у тебе ж дома

тобі ще й руки скручує чужак!

Сидиш в полоні

на оболоні.

Питаєш долю: — Чого живу?

Ночами зорі твої солоні.

Татарські коні жумрають траву