Інші, істерично збуджені, майже до нестями, напружені, реготали, плакали, лаялися, нахабно вимагали сигарет, горілки, обіцяючи за це все, що завгодно. Говорили без упину, але в гарячковому потоці слів Вайс не міг вловити будь-якого змісту, не міг добитися од них відповіді на свої запитання. У багатьох з них був нервовий тик: у них сіпалися підборіддя, нижні повіки, весь час тремтіли пальці. Це були психічно скалічені люди. Напівбожевільні.

Та найгнітючіше враження справляли ті, хто не втратив ще тут цілком психічного і фізичного здоров'я. Більшість їх озлобилася і стала жорстокими настільки, що їм було байдуже, хто буде потім жертвою їхніх злочинів. Найчастіше це були здорові бабеги, тупі, з кримінальним минулим. У таборах вони були блоковими наглядачками, вибравши зраду і катівство, щоб продовжити свої; життя, добути ситість, придбати владу звіра над людьми.

Одна така, з брезклим і м'ясистим лицем і вищипаними в ниточку бровами, заявила ображено Вайсу:

— І ніякого приниження я в цьому не бачу. Все цілком нормально. Тут їм не гурток самодіяльності.

— А вам?..

— А я — не вони. Я ідейна. Своя крупорушка у батька була. А чоловік — кушнір, до останнього вдома майстерню держав. Як могли, од властей своє заможне життя рятували. — Сказала зневажливо: — Тут дівки більш які? З котрими німецькі офіцери побалувалися. В казино водили, ввічливо, як наречених. А після здали в СС, ну, а ті сюди, на пансіон. Тільки які з них шпигунки? Сама назва. Ночами спати не дають. Плачуть. А за чим? За Радянською владою. Ось вона їм тепер, Радянська влада! — І показала дулю. Порекомендувала поважно: — Я б, пане офіцер, на вашому місці сюди з кого кадри добирала? Винятково з літніх, вони знають, як обернутися в житті, про них точно відомо, що вони Радянською владою скривджені. Мені, наприклад, ні медалі, ні ордена за моє геройство не треба. Мені б патент на торгівлю хутряними товарами. Тут я в люди вийду, будьте певні.

— І багато тут таких, як ви?

— Раз, два — та й усе. А ось в РВА є публіка нічого, собі. Унтер-офіцер Полканов про баню мріє. Його предки банниками були, на цьому ділі й капітал зібрали. — Спитала з надією: — Більшовиків проженуть, тоді поворот на повну котушку для вільної комерції?

Вайс примружився, сказав суворо:

— Та не для вас.

— А це ж чому?

— Як вам відомо з матеріалів РВА, Росія стане нашою колонією, а такі навчені люди, як ви, будуть і надалі виконувати каральні функції по відношенню до місцевого населення.

— Ну що ж, значить, візьмуть до фельдполіції. Я так вас зрозуміла? — Зітхнула, — Ну що ж. Теж посада.

Сорокін, полковник РВА, гладкий, хвацький, з віночком фарбованого в яскраво-чорний колір волосся навкруг білої лисини, хворів на астму й тому говорив, задихаючись.

Віддано дивлячись Вайсу у вічі, запевняв:

— У нас в РВА модерну не визнають, всяких там сучасних фокусів. По-старосвітському, як діди і прадіди. Шкваримо. Є такі мастаки — унікуми! В гестапо подібних немає. Там по-європейськи, із застосуванням всякої техніки. А в нас у РВА із звичайним сиром'ятним ремінцем віртуози!

Вайс сказав полковникові, щоб той додатково допитав лейтенанта Нюрку та її підсобницю про справу унтершарфюрера СС. А капітани Ауфбаум він допитає сам. Потім у супроводі капітана Ауфбаум обійшов гуртожиток курсанток. Це був такий самий барак, як і в «штабі Валі».

Задушно смерділо дезинфекцією. До цього смороду домішувався нудотний запах крему, одеколону, пудри — всієї тієї косметики, яку видавали курсанткам у ті дні, коли приїздило начальство.

Ауфбаум уважно оглядала напружені напудрені обличчя жінок, які стояли по команді «струнко». Одні з них намалювалися старанно, акуратно, інші зумисне недбало, немовби збиткуючись над собою. Таким вона робила суворі, зауваження. Пояснила Вайсу, що в курсанток є також партикулярний одяг. Але зберігається він у коморі ї видається в міру потреби, в окремих випадках.

— Наприклад? — спитав Вайс.

Ауфбаум зам'ялась.

— Ну… коли хто-небудь з приїжджих має бажання побесідувати…

— Зрозуміло, — сказав Вайс.

— Білизну їм ми видаємо солдатську. Але дозволяємо підрізати кальсони. А з обрізків вони шиють собі ліфчики.

— Дисциплінарні стягнення?

— Це місія мого заступника, лейтенанта, — ухильно пояснила Ауфбаум.

— Є скарги, претензії?

Ніхто з жінок не відповів.

Вайс спитав дівчину із спотвореним опіками обличчям:

— Що це у вас?

Ауфбаум квапливо сказала:

— Це вона сама, праскою.

— Дивно. Обличчя ж начебто не прасують.

Товста, яскраво розмальована дівчина, що стояла трохи збоку, мстиво пояснила:

— Це вона навмисне пику зіпсувала, щоб її до офіцерів рідше викликали. Щоб інші за неї віддувалися.

— Он як, цікаво, — сказав Вайс. Спитав дівчину з обпеченим обличчям: — Ваше прізвище?

— Нема в мене ні імені, ні прізвища.

— Кличка?

— Штир, — сказала Ауфбаум і поскаржилася: — Я гадала, оскільки в мене жіночий склад, давати клички за назвами квітів, але командування не схвалило.

Курсантку з кличкою Спиця, заради якої він прибув сюди, Вайс вирішив відвідати сам, без супроводжуючих.

Йому показали кімнату, де її тримали замкнутою.

На тапчані сиділа тоненька дівчина в довгій, надто широкій для неї, розшитій блискітками сукні.

Маленьке, бліде личко, темне, хвилясте коротке волосся, яке ще не відросло після табору. Опухлий великий рот, запалі очі, висока, тонка шия. Руки на зап'ястях забинтовані.

Вона була така худенька, тоненька і легка, що матрац, покладений на тапчан, не підминався під нею.