Френк По сунув голову під кран; вода вже нагрілася, хай їй грець, можна мити сковорідку… Він пішов у маленьку ванну, підставив голову під крижану воду; але обличчя не охолонуло, воно все ще палало, і Френк раптом закричав, охоплений жахом, бо заплакав, а досі він ніколи не плакав, він у всьому брав приклад з Арістотеля Онассіса, адже той був таким сильним, він же свого батька витяг з тюрми, коли був ще дитиною, він.

Френк став навпочіпки; він тяжко, з жовчю виблював; голова запаморочилась, скроні скував тупий біль. Він примусив себе встати, ввійти в кімнату, почав кидати в чемодан речі з маленької старої шафи, потім відіпхнув чемодан ногою, надів мокрий дощовик і вибіг з квартири; двері зачинив, але не замкнув; ключ від квартири кинув у проліт; спустившись униз, витер сірника, знайшов ключ, затиснув у кулаці, вийшов з під’їзду, пошпурив його в провулок, що вів до «Інвалідів», а потім зайшов у ресторан до Кастропоса, той уже підраховував виручку, хоч у залі ще були гості.

— Ей, брате мій, — сказав Френк По грецькою мовою, — скажи мені, що таке сука?

— А я й не знав, що ти вмієш розмовляти по-нашому, — здивувався хазяїн ресторанчика.

— Та й не повинен був про це знати… Ти скажи мені, що таке сука? Чи побоїшся?

— Чого мені боятися, хлопче? Сука — це кішка або собака жіночого роду… Або шлюха, яка наділила тебе гонореєю. Чи друг, який спить з твоєю дівкою…

— Налий мені склянку віскі, — попросив Френк По. — По самі вінця.

Той плеснув йому на дно, Френк повторив:

— По самі вінця.

— Ти й так уже хильнув, хлопче.

— Я що кажу?!

— А гроші в тебе є?

— Одноплемінникам дають без грошей, тим паче, що я хочу відповісти тобі, що таке сука.

Він випив віскі до краплі; пив важко, відчуваючи нудоту, бажання обблювати цю дубову стойку, але, мабуть, почався спазм кишечника, бо заболіло внизу животу.

— Сука — це я, Френк По, зрозумів мене? Запам’ятай те, що я тобі зараз сказав: Френк По — брудна самозакохана шлюха, ідеолог, добрий хлопець, борець за свободу людства, ось що таке сука…

Він витяг з кишені стофранковий папірець, потім витяг другий, поклав на стойку й вийшов на безлюдну, вкриту пузирчастими калюжами рю Муффтар, пішов униз, до Сени, там є невеличкий пансіон, вони мене не знайдуть, хоч, напевне, шукатимуть уже сьогодні, головне, щоб не знайшли до ранку, бо я подзвоню цьому старому задрипанцю, «серу Все», який збирає факти у Прес-центрі, і розповім йому про себе, я ж борюсь проти зла, хіба не так, я зобов’язаний боротися до кінця, а в солом’яної дівчинки така тепла долоня і вона нічого не хотіла, аби тільки знайти свою правду, а ми саме це й хочемо дати людству, саме те, щоб кожен без страху шукав свою правду і не боявся говорити про це вголос…

Він зупинився і крикнув:

— Уголос! Це кажу я, Френк По, сука!

Нехай вони не надрукують мене, вони ж усі такі сміливі в барі преси і такі без’язикі у кабінеті редактора, але я все одно розповім їм про «Пті серкль», і про те, як я сидів у машині резидента на рю Вашінгтон, і про грека в сірому з гвоздиками; це байдуже, що ніхто не надрукує, важливо сказати вголос, інакше треба повіситися прямо зараз, отут, на ремінці, він же в мене з такої гарної шкіри, іспанської, з малюнком, витісненим у Памплоні, ох і мерзота ж ти, Френк По, ти все знав, усе, але ти був тверезий і не міг собі уявити, як мертве солом’яне волосся розметається по мокрому брудному асфальту…

Степанов кинув газети в урну; в парку Монсо було сонячно; няньки прогулювали дітей; як правило, мулатки, дуже кокетливі; вони весело перемовлялися, сміх був гортанний, безтурботний; няньки завмирали і починали упадати коло дітей, якщо з’являлася мадам, мати дитини; різкий злам поведінки служанок — коли вони були на самоті і в присутності хазяйки — здався Степанову таким прикрим, що він поліз по сигарети, хоча тільки-но курив.

Серце тисне, мабуть, погода мінятиметься.

«А може, тому, — подумав він, — що я зайвий раз відчув свою малість і жах людської роз’єднаності… Симонов написав чудові рядки про В’єтнам: чужого горя не буває. Але ж буває, на жаль, буває… Наче й не сталося горя в нещасному Гаривасі, горя, наближення якою ми чекали й нічого не могли зробити, щоб запобігти йому… Люди сміються, мов і не було нічого, вигулюють пуделів, поспішають до коханих, думають про те, як провести уік-енд, а сивий хлопець на ім’я Мігель Санчес лежить зараз під національним стягом у труні, і його оплакують ті, хто його вбив, і всі це знають, але мовчать… Змушені мовчати… Це те саме, — заперечив він собі. — Толстого теж примушували, а він говорив: не можу мовчати. Ну то й що? Так це ж вершина людства… Цунамі!»

Степанов згадав назву оповідання, якого він так і не написав, хоч мріяв про це останні десять років: «Утома, утома, нічого, крім утоми…»

Що ж, сказав він собі, зараз якраз настав час сісти в номері, замкнутися й написати… Я робив усе, що міг, і Марі теж, і Лиско, і Верньє… Коли не вистачає сили піднятися, то й за бажання можна похвалити… Ні, подумав він, я полегшую собі життя, ми всі намагаємося зробити так, щоб легше було дивитися на своє відображення в дзеркалі, ми всі адвокати самих себе, чудові адвокати.