Через сімдесят дві хвилини Енріко Прадо звернувся в Білий дім з пропозицією негайно евакуювати технічний персонал посольства, забезпечивши йому надійну охорону.

Через дев’яносто дев’ять хвилин кораблі BMC США з контингентом морської піхоти на борту вирушили до берегів Гаривасу.

(Ця акція адміністрації дала матеріальний прибуток групі Роберта Кара на суму 293 мільйони доларів.)

Жюль Бреннер даремно намагався подзвонити в Париж; зв’язок було перервано; «фантоми» завдали вже три удари по Гаривасу; бомбардували ті казарми в центрі міста, де війська зберігали вірність Санчесу, не вірячи в те, що полковника немає в живих.

Потім кинули десант; «червоні берети» оточили казарми; на вулиці вийшли танки; стріляли в упор; після того, як казарми взяли штурмом, підрозділ «особливого призначення» почав прочісувати готелі; американських підданих виводили вниз, у хол; перевіривши документи Бреннера, вибачились за вторгнення: «Тут ховаються наші противники, не ображайтесь»; коли солдати вийшли, до нього зайшов непоказний худорлявий чоловічок у цивільному, з вусиками, підстриженими на іспанський манір, попросив показати рукописи, швидко переглянув їх, похитав головою, згріб зі столу й спитав:

— Де це ви наслухалися таких небилиць про змову янкі? Маєте намір публікувати?

— А ви хто такий, щоб ставити мені запитання? — здивувався Бреннер, відчуваючи якусь веселу байдужість до всього, що відбувалося.

Чоловік нічого не відповів, запхнув рукописи в портфель і вийшов.

Через двадцять хвилин Бреннера знайшли у ванній кімнаті з простреленою головою; за мить до смерті, зрозумівши, що його зараз уб’ють, він побачив прекрасне обличчя Мішель і встиг подумати: «Бідолашна моя дівчинка, як же ти житимеш без мене?! Прости мені, любов моя, все, що я робив, було зроблено заради тебе…»

Френк По повернувся до себе на рю Лемуан пізно; його добряче хитало; піднімаючись крутими дерев’яними сходами, він мугикав пісню італійських комуністів «Аванті, пополо».

В маленькій квартирі було холодно, по брудних шибках сльозилися крапельки дощу; за стіною кричала Ісабель; її коханець, араб з Тунісу, доводив жінку до шаленства майже щоночі; саме в цей час починався випуск останніх вістей по телебаченню; Френк скинув плащ, повісив його на вішалку, ввімкнув електричну грубку, потім узяв зі столу автоматичний пульт управління ящиком, увімкнув першу програму, відкрив холодильник, витяг пляшку білого вина, випив прямо з пляшки, вийняв троє яєць і кукурудзяну олію, ввімкнув плиту.

«Чорт, — подумав він, — як завжди, в каструлі перегоріла олія… Треба завести постійну дівку, найгірше в холостяцькому житті це мити посуд, а смажити на чорній, перегорілій олії, як робить Анатоль, це не для мене, печія замучить».

Він увімкнув невеличку газову колонку, гаряча вода буде за п’ять хвилин; одламав шматок батона, намазав часниковим маслом, розірвав пакетик, відрізав кусок кров’яної німецької ковбаси, допив з пляшки, обсипаючи светр крихтами, закусив і хотів був відкрити ще одну пляшку, але в цей час диктор сказав першу фразу про те, що годину тому при виході з крітського ресторану на рю Муффтар убито журналістів Марі Кровс та професора Верньє, а також якусь мадемуазель Гала Оф, особа якої ідентифікується.

На екрані виникла фотографія: крупно — солом’яне волосся Марі, розметане на мокрому асфальті, залите кров’ю обличчя, поряд — Верньє, сидить біля стіни, голову знесено майже наполовину, а трохи віддалік — жінка в синьому плащі, мабуть, мадемуазель Гала.

Френк опустився на стілець, серце спинилося десь у горлі, закриваючи дихання; це ж ти, Френк По, підготував цю передачу, сказав він собі й відчув, як щоки його взялися вогнем, немов хтось ударив навідліг; це зробив ти, ідеолог і борець за свободу людства, якому загрожують наївні діти, схильні шукати порятунок у комуністичній утопії…

Френкові стало моторошно, бо він явно відчув теплу й суху долоню Марі в своїй руці, йому здалося, що він навіть бачить, яка глибока й довга лінія життя була в цієї незвичайної дівчини, котра називала його народ так ласкаво — америкашки… Але ж її вбили мафіозі, почув себе Франк По, і голос його йшов десь здалеку, ніби крізь повсть, слова невиразні, немов хтось душить їх долонею, теплою, м’якою, з довгою й глибокою лінією життя… Мовчи, тварюко, які мафіозі?! При чому тут мафіозі?! Ти сам сказав мафіозі, кого треба прибрати на рю Муффтар, і ти розумів те, що робив, тому ти й напився, і прийшов сюди, і вирішив приготувати собі яєчню, аби зажерти нею ще одну пляшку, а потім спуститися вниз і нализатися до нестями, виблювати на вулиці, тільки б забути… Але ж я лише передав сивому те, що мені вручив резидент… Аякже, ти ж не забув Нюрнберг, не забув есесівців Олендорфа і Ейхмана, вони також лише передавали, та й усе, вони не входили в камери і не пускали газ у лазні, напхані дітьми… Стривай, сказав він собі, це істерика, стривай… Випий… Відкрий пляшку й випий. Все одно ти вже не зможеш сп’яніти. Що? До чого тут погода на завтра?! Про що вони говорять, ці сучі диктори?!

Він замолотив кулаками в стінку до Ісабель, загорлав:

— Годі вам! Годі, я кажу!

За стіною стало тихо, він почув кроки, потім відчинились двері на сходи і тунісець хрипко спитав:

— Вам погано?

— Мені добре! Сука! — вигукнув Френк. — Мені дуже добре! Іди звідси! Іди геть до своєї сучки! Іди геть, а то вб’ю тебе!

Він дихав важко, і лице його аж палахкотіло, здавалося, що вся кров прилила до голови; ану, візьми себе в руки, сказав собі Френк, ану, не будь квашею. А ким же мені бути? Співробітником Центрального розвідувального управління, яке захищає батьківщину від ворогів? Він примружився, знову побачив прямо перед собою мертве солом’яне волосся Марі і її вивернуту руку; чому мертві лежать у таких неприродних позах, як же їй було боляче, бідолашненькій, коли…