— І тому, — Прадо кивнув на вусатого, — вбивають Санчеса?

— Саме так, — зітхнув Боу. — Але роблять це не заради жадоби крові, а лише для того, щоб у крісло прем’єр-міністра сіла компетентна людина, технократ, здатний жити не лозунгами чи абстрактною ідеєю, а холодним розрахунком, який насамперед потрібен нещасному, напівголодному, неграмотному народові… Такою людиною ми вважаємо вас, містер Прадо…

— Що?! Як ви смієте звертатися до мене з цією пропозицією?! Кінчайте ваше діло! Нехай стріляють у мене ці лобуряки! Я не боюся смерті! Я боюся ганьби!

— Всі бояться ганьби, містер Прадо, — так само спокійно, віддуваючись, мляво погодився Боу, — особливо іспанці, люди, які звихнулися на кодексі честі, істинні кабальєро… У нас лишились лічені хвилини, містер Прадо, необхідно домовитись, потім ми передамо вам текст промови для виступу по телебаченню, треба прочитати його кілька разів, щоб виступати без папірця…

— Я сказав, — повторив Прадо, — кінчайте! Я не боюся смерті! Я не з породи продажних шлюх!

Він сказав це по-англійськи; Прадо вчився в Далласі, по акценту зрозумів, що товстун звідти, житель півдня; троє вийшли, а Джеймс наблизився до вікна, взяв з підвіконня тонкий, з тисненої шкіри дипломат, відкрив його, вийняв папочку, почав неквапно перегортати папери, закурив, поманив Прадо, кивнув на масивне, з чорного дуба підвіконня; той сів, товстун опустився поряд, тицьнув пальцем у сторінки.

— Тут матеріали, які ми збирали на вас останні два місяці, містер Прадо… Ви сказали, що боїтеся ганьби… Я вірю. Вас ніхто не збирається вбивати, бо ви нічим не загрожуєте нам, у вас немає честолюбних амбіцій вождя нації, ви справді технократ, а не ідеолог… Якщо ви відмовитесь від нашої пропозиції, ми дозволимо вам поїхати додому, дружина готує вам худіас, мама, до речі, забула сказати: найсмачніший суп касуела уже стоїть в духовці, ви любите касуелу, кожної суботи ви ходили в кабак «Лос пачолес» у Далласі до Дона Хоакіна попоїсти касуели, до того як… Словом, ви повернетесь додому, в нас є вибір, містер Прадо, у нас є три кандидати на пост прем’єра, і вони вже дали згоду, вони чекають у сусідній кімнаті… І коли хтось із них вирішить через кілька тижнів чи місяців притягти вас до суду, це їхня справа, ми не заважатимемо…

— Мене немає за що притягувати до суду, я ні в чому не винен…

— Містер Прадо, кожна людина на цій грішній землі у чомусь та винна… Кожна… Без винятку… Мене, наприклад, можна посадити на електричний стілець, коли заглянути в кожен день усього мого життя, хоч я не брав хабарів, не грабував банків, не гвалтував дівчат, не розбишакував на дорогах і не вбивав міністрів… Але я жив і діяв, містер Прадо, а життя — це злочин, я вже не кажу про життя, сповнене активних вчинків… Ви, наприклад, перестали ходити до Дона Хоакіна після того, як його дочка Хосефіна зробила від вас аборт, на жаль, лікар виявився малокомпетентним, і жінка стала інвалідом — безплідність, порушення циклів та інші жіночі неприємності… Ви думаєте, Дон Хоакін забув про це? Він пам’ятає, — товстун знову ткнув вказівним пальцем у скріплені сторінки, що лежали в нього на колінах. — Він з радістю дасть хоч завтра свої показання проти того, хто спокусив його дочку… Ви кажете, що боїтеся ганьби… Я вірю вам… — Боу перегорнув кілька сторінок, демонстративно слинячи товстий, неначе обрубаний вказівний палець. — Ось, подивіться, містер Прадо, це свідчення головного механіка гариваської електростанції… Ви ж працювали там директором, коли повернулися з дипломом інженера з Штатів, чи не так? Пригадуєте Хаїме Оярсабаля? Вас спонукали до цього добрі наміри, ви хотіли дати робітникам премію на різдво, але грошей не було, і ви разом з Оярсабалем зупинили два агрегати, збрехавши, ніби сталася аварія і треба поставити робітників на нічну зміну, щоб не лишилося місто без світла… А позаурочна нічна зміна оплачується вдвічі більше, і за це робітникам видають премію… Але й вам теж. Ви від неї не відмовились… Я розумію, містер Прадо, ви так зробили з добрих намірів, ви не могли відмовитись. Інакше підвели б інших, беззаконня породжує шахрайство, але ж це не доказ у судовому засіданні, це емоції, а трибунал їх не досліджує, та й суд присяжних навряд чи став би порпатися в цьому… Незаконні гроші, та й годі! Або ось… — він знову погортав сторінки. — Погляньте… Коли три місяці тому ви поїхали у Мілан для переговорів з Граціо, уряд виділив вам кошти… По статтях… На телефонні розмови, готель, транспортні засоби, на представницькі — треба ж було влаштовувати коктейлі й прийоми… Ваш секретар Габріель Пратт дав вам рахунок, на коктейлі не вистачало… І ви своєю рукою, без погодження з урядом санкціонували дрібне шахрайство: попросили одного з помічників Граціо, містера де Бланко, взяти на себе оплату готелю, але лишити рахунки вам і на ці гроші влаштувати прийом… Я знаю, ви не поклали ці нещасні три тисячі доларів собі в кишеню, я також знаю, що ви пішли на це заради справи, заради того, щоб пройшов енергопроект Санчеса, але трибунал розглядатиме документи й показання свідків, розумієте? Ось, містер де Бланко показав, — ткнув Боу в сторінку, — що він виписав чек за проживання вашої делегації в готелі… А це копії звіту, в якому ви підписали витрати за готель з коштів, відпущених кабінетом… Ну, хіба це не ганьба? Далі читати?

— Який мерзенний бруд.

— Хіба це бруд? Я не читаю вам інших документів, містер Прадо… Людина безпам’ятна, вона відкидає у минуле те, що їй не бажане чи соромно зберігати в серці… Я ж не читаю вам записів ваших розмов з дружиною в ліжку… Кожен збуджується по-своєму, в усіх нас рильце в пушку, але ж не пійманий — не злодій, а коли і цей ваш шепіт узяти та й розголосити? Дати прослухати трибуналу — а він уже прокрутить це по національному радіо, ось, мовляв, хто нами правив, — як то буде вашій мамі? Дітям? Вашій дружині…

— Дайте мені пістолет, — крикнув Прадо. — Я сам зроблю те, що мушу зробити в такій ситуації…

— Ви не зробите цього, — твердо сказав Джеймс Боу. — По-перше, ви вимовили слово «ситуація», отже, у вас іще живе логік, а не міністр Санчеса… По-друге, коли ваш друг по коледжу Ромуло Батекур публічно дав вам ляпаса за те, що ви відбили в нього Магдалену, ви ж не дали йому здачі…

Боу підійшов до стіни, де висіла картина — синьо-чорна абстракція, стрімкі, уривисті лінії, чимось схожі на нічну грозу в тропіках над океаном, — натиснув своїм страшенно товстим пальцем на раму, поманив Прадо; той устав з підвіконня і, відчуваючи ненависть до самого себе, наблизився до товстуна.

— Подивіться, — Боу кивнув на малесеньке вічко, що відкрилося на полотні. — Там ваші знайомі, дивіться…

І Прадо подивився.

У холі, майже такому, як цей, де він тільки що перестав бути колишнім Прадо, а перетворився на спустошену, байдужну до себе, розбиту, з тремтінням у ватяних ногах істоту, сиділи помічник Санчеса по зв’язках з пресою капітан Гутієрес, міністр продовольства Еухеніо і заступник міністра фінансів Адольфо; вони про щось квапливо розмовляли, і, хоч обличчя їхні були блідими, вони навіть часом посміхалися, жестикулювали, як живі люди; в жодному з них не було видно зламу, слідів тортур, боротьби…

Прадо не зміг погамувати сліз, він знепритомнів і важко впав на підлогу, викладену синьо-білими кахлями, якими звичайно прикрашають невеличкі подвір’ячка в Андалузії, особливо в Севільї, по дорозі до моря, до Малага…

— Я спробую покласти дев’ятий від борту ліворуч у кут, — сказав Санчес. — Як ти ставишся до цього, в’єхо?

— Негативно… Я чомусь думаю, що ти не покладеш цієї кулі, Малюк. Знаєш, я грав якось з російським поетом Маякоські в Мехіко, він приїхав туди в двадцять п’ятому… Не пригадую точно, чи в двадцять сьомому роді, Він революціонер, але грав дуже добре і одного разу засадив таку саму кулю… Тільки він дуже довго натирав крейдою кий перед кожним ударом… Знаєш, він так кумедно цілився в кулю… Виставляючи нижню щелепу, вона в нього була важка, сильна, не те що в тебе… Та ще був дуже коротко підстрижений. Ну, гаразд, бий, я помовчу…