Шрифт:
Санчес промахнувся, зробив підставку; одинадцятий став на удар.
— Ну що, Малюк, кінець тобі? — зітхнув Рамірес. — Такого гравці не прощають… Можу пощадити, коли звелиш узяти Пепе солістом…
— Я, мабуть, не встигну послухати його сьогодні, в’єхо, — відповів Санчес. — Давай обставляй мене, і я поїду… Багато справ…
— Він зараз має бути тут…
— Тоді не поспішай мене обшахровувати, — зітхнув Санчес. — Програвати — навіть тобі — прикро.
Старий зібрався перед ударом, рука вже не тремтіла, очі стали білячі, мов бусинки; клац; куля лягла, наче в масло.
— Бачиш, як треба бити, — сказав Рамірес. — Учись, поки я живий. Хочеш, ввімкну ящик? Вранці диктори оголосили, що виступатиме твій міністр Лопес…
— Я можу тобі сказати, про що він говоритиме на телебаченні, — Санчес знизав плечима.
— Він справді проти тебе, як кажуть люди?
— Які люди це кажуть? Де? В цьому вашому клубі?
— Не тільки. В кафе на Пласа де Хінос теж говорять про це… А там збираються водії й вантажники, вони не вхожі сюди…
— Ну, а ти як думаєш?
— Спочатку я покладу сьому в середину одним дотиком, дуже красиво, відведу свою кулю для удару по десятому, а потім відповім тобі, сивий Малюк…
Він поклав кулю, одвів свою на новий удар і витяг сигару.
— Хочеш? — спитав він Санчеса. — В мене ще три штуки, дуже добрий тютюн, я полощу ним рот, укріплюю ясна… Мені здається, Малюк, зараз почався такий бардак, і збагнути щось просто неможливо, та коли вже багато говорять, виходить, таки є…
— Коли є, в’єхо, то, як правило, ніхто нікому нічого не говорить…
— Це в янкі або ж у німців, вони інші, північани, в них кров повільніше тече, а ми південці, в нас що на душі, те й на язиці… Я колись грав з людьми, які воювали проти Франко… Вони говорили, ніби знали в окопах про все, що творилося в Мадріді… Там же були анархісти, комуністи, республіканці, поумовці [34] . Всі билися за своє, і ще за тиждень до того, як змінився уряд, люди знали імена нових міністрів…
— А в Чілі нічого не знали, в’єхо…
— Це точно, — погодився старий, — там Піночет стояв на трибуні поряд з Альєнде, там було все тихо, тільки багаті жінки ходили по вулицях з каструлями… У нас теж підуть, на яловичину знову підскочили ціни…
34
Троцькістські групи.
— А хто в нас їсть її? — Санчес знизав плечима. — Ти? Так ти гравець. А вантажник?
— Той, хто вміє красти, їсть… Малюк, я тебе люблю, ти дуже добрий, хіба годиться бути добрим правителем, такого не буває, може, тобі вже пора стукнути кулаком по столу, як?
— Тепер це не страшно, всі стали сміливі, в’єхо, ми ж скасували беззаконня, тепер ніхто нічого не боїться, розумієш? І це прекрасно, бо щастя можуть побудувати тільки ті люди, які не знають страху.
— Буде бардак, Малюк, наші люди люблять суворий порядок…
— Після того, як вони прожили ці вісім місяців без страху, самою лише суворістю нічого не доб’єшся, в’єхо… Всього можна домогтися тільки тоді, коли людина йтиме на роботу з радістю і впевненістю: «Я одержу стільки грошей, що зможу не тільки купити пляшку собі й панчохи дружині, але й зекономити трохи, та ще й відкласти на відпустку або ж на те, щоб почати своє діло, чи послати свою дитину вчитися в коледж у Європу, поки в нас мало своїх…»
— Ти донкіхот, Малюк, не сердься, але люди поважають одне — силу… Ти завжди був такий сильний, а зараз наче жінка…
Санчес розгнівано поставив кий.
— Ну, чого ти хочеш?! Чого ви всі хочете?! Щоб я ввів комендантську годину?! Заборонив газети?! Хапав на вулицях за кожен жарт на мою адресу і кидав до тюрми? Вам що, треба жити, зігнувшись у три погибелі? Тільки тоді ви будете спокійні — над вами є влада?!
До залу ввійшов начальник охорони Карденас.
— Мігель, там «червоні берети» затримали трьох музикантів, вони кажуть, ти їх чекаєш…
— Я їх чекаю, — відповів Санчес. — Подзвони в палац, ми через п’ятнадцять хвилин виїжджаємо, нехай викликають Педро з його звітами… Як пройшов виступ Лопеса? Ти подивився у вітальні?
— Виступ перенесли на півгодини, я дзвонив у канцелярію Лопеса.
Санчес здивувався.
— Чому?
— Полетіла апаратура на радіостанції, закінчують ремонт, дурні нерозторопні… Зараз я приведу музикантів…
— Це мій онук Пепе, — пояснив Рамірес майорові Карденасу, — він затримає Мігеля на п’ятнадцять хвилин, послухай, як він співає.
Карденас знизав плечима, вийшов; старий підійшов до ранчеса, поклав свою вузлувату тремтячу руку на його плече.
— Не сердься, Малюк, просто ти ще не навчився цієї справи — управляти іншими — і навряд чи навчишся, така це паскудна робота… Вип’єш кампарі?