Шор рвучко підвівся, відчув, як глухо застугоніло серце. Взяв сигарету і, відкашлявшись, спитав:

— Він знайшовся?

— Все не так просто, мосьє Шор. У мене практично немає часу, приїхав тільки на два дні, але я згоден побачитися з вами завтра до роботи, скажімо о восьмій. Можемо випити кави, я зупинився в «Цур голден пост»…

— Гаразд, я приїду о восьмій, мосьє Зеккер… Про псяк випадок, будь ласка, залишіть ваш телефон.

— Зараз, хвилинку, надіну окуляри… Тут такі малесенькі цифри на апараті… Так, тридцять три, сімнадцять, сорок чотири… Записали?

— Запам’ятав. Ви зупинилися в номері на другому поверсі, над входом до ресторану?

— Абсолютно правильно.

— Завтра я сидітиму за першим столиком біля дверей у сірому костюмі…

— Мосьє Шор, я бачив ваші фотографії в газетах, я вас пізнаю, на добраніч…

— І вам добрих снів…

Шор вимкнув нічник, закинув руку за голову, правою стиснув сигарету, немов хотів її розплющити…

… Еріх був старший, йому виповнилось шістнадцять у сорок четвертому, і він жив у німецькому Базелі; батьки розлучилися; він з матір’ю лишився в Німеччині, батько і Соломон поїхали в Берн, тут були знайомі, які й віддали хлопчика в хорошу школу; коли батько домовився про квартиру для своєї колишньої дружини й сина, німці закрили кордон; маму погнали в Равенсбрюк, а потім у Освенцім і там спалили; Еріха переховували знайомі, а в грудні сорок четвертого він зник; після війни батько шукав його по всьому світу аж до самої своєї смерті; заповів шукати брата Соломонові; і ось цей нічний дзвінок; так тут не дзвонять, щось не те…

Шор знову ввімкнув нічник, набрав номер чергового з управління.

— Шарль? Це я, дорогий, пробач, що так пізно тебе турбую. Якщо тобі не важко, з’ясуй, причому негайно, але тактовно, без шуму, коли в «Цур голден пост» прибув якийсь пан Зеккер, звідки він приїхав, чи сам один, ну, і все інше, що вдасться з’ясувати, о’кей?

— О’кей, інспекторе… Як буде щось цікаве, розбудити чи доповісти вранці?

— Неодмінно буди… Та навряд чи я засну.

— Ви прекрасно розмовляли з журналістами.

— Дякую.

— Я подзвоню, Соломоне…

Шор поклав трубку, встав, накинув халат, вийняв на кухні з холодильника банку пива, відкупорив, — біла піна, що пахла дубовою діжкою, оббризкала його, — випив одним духом і знову подумав: «Це неспроста, я поки ще не можу збагнути, в чому справа, але це неспроста».

Він пішов у свій кабінет, увімкнув світло, сів до столу, присунув ближче фотографію Еріха: носатий, маленький, кучерявий, шия тонка; чому, раптом спало йому на думку, в усіх єврейських дітей, які народилися в бідних сім’ях, такі жалюгідні, тонкі шиї?

І уявив собі мокре шосе, колону маленьких в’язнів, собак, есесівців, а потім відчув запах барака, куди їх загнали перед тим, як відправити в «баню», де маленьких чоловічків отруять газом і вони корчитимуться на цементній підлозі, а у вічко спостерігатимуть за цим дорослі чоловіки в чорній формі і сміятимуться над «жиденятами», а після цього підуть у свою їдальню і наїдяться супу з картопляними котлетами.

Шор згадав, як батько вперше повів їх до театру дивитись «Синій птах». Вони з Еріхом тоді сиділи на гальорці, завмерши від щастя, взявшись за руки, і як же довго вони потім мріяли, що до них прилетить добра фея і життя їхнє стане радісним, таким, як у цих бідолашних дітей дроворуба…

«Лише діти вміють гратися в чуже щастя, — подумав Шор. — Лише вони вміють вірити, що вся галька на березі моря — дорогоцінне каміння, смарагди та сапфіри… Мабуть, тільки в дитинстві буває таке непоправне диво, коли світ довкола тебе здається не таким, яким він є насправді, а таким, яким я його відчуваю і в який я вірю… Ніхто не буде нещасним, якщо ми будемо добрі. Ніхто не вмре, якщо ми зможемо не забути… А я став старий і посмів забути обличчя Еріха… Отже, він помер… Батько правильно казав: треба в думках бути героєм, щоб у житті не стати негідником… Чому я згадав ці батькові слова? Мабуть, тому, що переконаний: дзвінок Зеккера не пов’язаний з пам’яттю Еріха… Це пов’язано з справою Граціо… А коли я помиляюсь, мені треба кидати кримінальну поліцію, я неодмінно нароблю дурниць, звинувачу невинного або сяду за один стіл з насильником і грабіжником…»

Він повернувся на кухню, дістав з холодильника три яйця і ввімкнув електричну плиту, — не міг заснути, коли хотів бодай трохи їсти; снотворне приймати боявся, дуже дбав про своє здоров’я, найбільше страшився осінніх простуд, восени й весною кутався, як старий дід.

«Я почуваю себе зараз, — подумав він, — злочинцем, за яким стежать мій Папіньйон і його бригада. Він міняє квартири, ховається в однозіркових пансіонатах, аби тільки втекти від повсякчасного, що вимотує душу, стеження… А чому я себе так почуваю? Я сиджу в себе в домі, п’ю пиво, зараз їстиму яєчню, підсмажену на оливковій олії; я посиплю її зверху тертим сиром і, мабуть, візьму батон і масло; звідки ж таке відчуття? А може, це просто від самотності? Але ж я звик до неї і не хочу нічого іншого… Ні, мабуть, цей дзвінок зімкнувся з трьома запитаннями на прес-конференції… Мені ставили дуже хитрі запитання ті троє чоловіків. Здається, перший був марокканцем, другий з Уругваю, а третій англієць… Ці запитання могли поставити або провидці, або люди, які знають про мою справу стільки ж, скільки я, або, нарешті, ці запитання їм вручили професіонали напередодні зустрічі зі мною… Їх таки підготували…»

Шор здригнувся, бо задзвонив телефон.

Він зняв трубку, але в трубці мовчали, а телефон дзвонив. «От дурень, — подумав Шор, — я ж вимкнув тут апарат». Він побіг у спальню; дзвонив Шарль, черговий з управління.

— Візьміть ручку, інспекторе, я дещо з’ясував…