— Ви незабаром виїжджаєте?

— Ні. Побуду ще деякий час тут.

— Ага, вас захопив Париж!.. — з усмішкою промовила баронеса. — Він сподобається вам іще більше з вікон моєї вітальні. Я приймаю щовечора.

Вони попрощалися, обоє дуже задоволені: баронеса грішми свого клієнта, а Вокульський тим, що за одним разом здійснив пораду Сузіна і прохання Жецького.

Тепер Вокульський залишився в Парижі цілком самотнім, без ніякого певного заняття. Він знову відвідував виставку, театри, незнайомі вулиці, не оглянуті ще зали музеїв… Він знову захоплювався величезними творчими силами Франції, доцільністю в побудові й житті мільйонного міста, впливом м’якого клімату на прискорений розвиток цивілізації. Знову пив коньяк, їв дорогі страви або грав у карти в вітальні баронеси, де завжди програвав.

Такий спосіб життя дуже стомлював його, але не давав ні краплі радості. Години тяглися, як дні, дням не було кінця, а ночами він не міг спокійно спати. І хоч спав він міцно, без прикрих або приємних снів, але і в забутті не міг позбутися почуття якоїсь невиразної гіркоти, в якій душа його тонула, не знаходячи ні дна, ні берегів.

— Дайте мені якусь мету… або пошліть смерть!.. — казав він часом, дивлячись в небо. А через хвилину сміявся і думав: «До кого я звертаюся? Хто мене вислухає в тому механізмі сліпих сил, іграшкою яких я став? Яка бо то нещасна доля не бути ні до чого прив’язаним, нічого не прагнути, а все розуміти!»

Йому ввижався якийсь незмірний механізм, що викидав нові й нові сонця, нові планети, нові види тварин і нові народи, серця яких шматували три фурії: надія, любов і страждання. Котра ж із них найгірша? Не страждання, бо воно принаймні не бреше. Це якраз надія, що скидає людину тим глибше, чим вище її піднесе. Це любов, отой метелик, одне крило якого називається сумнівом, а друге — обманом…

— Та байдуже, — бурмотів він, — Якщо вже мусимо чимось себе затуманювати, то хіба не однаково чим? Але чим же все-таки?..

Тоді з темної безодні, що називається природою, перед ним поставали наче дві зірки: одна — бліда, вона сяяла рівним світлом — то був Гейст і його метали; друга — спалахувала, як сонце, або раптом гасла, — це була вона… «Що тут вибирати, — думав він, — коли одне сумнівне, а друге недосяжне й непевне. Бо якби я навіть досягнув її, то хіба б коли-небудь повірив їй?»

В той же час він відчував, що наближається момент вирішальної боротьби між розумом і серцем. Розум вабив його до Гейста, серце — до Варшави. Відчував, що не сьогодні-завтра доведеться щось вибрати: або тяжку працю, яка вела до нечуваної слави, або полум’яну пристрасть, яка обіцяла хіба тільки те, що спалить його на попіл. «А якщо й одне і друге — тільки обман, як отой совок або хусточка, що важить сто фунтів?..»

Він ще раз пішов до магнетизера Пальмієрі й, заплативши належні двадцять франків за прийом, почав ставити йому запитання:

— Отже, ви кажете, що мене не можна замагнетизувати?

— Як то не можна! — обурився Пальмієрі. — Не можна одразу, бо ви не медіум. Але з вас можна зробити медіума якщо не за кілька місяців, то за кілька років. «Значить, Гейст не обманив мене», — подумав Вокульський, а вголос додав:

— А жінка, пане Пальмієрі, може замагнетизувати людину?

— Не тільки жінка, а навіть дерево, клямка, вода — словом, кожна річ, якій магнетизер передасть свою волю. Я можу замагнетизувати своїх медіумів навіть шпилькою. Я кажу їм: «Я переливаю в цю шпильку свої флюїди, і ви заснете, як тільки глянете на неї». Тим легше мені передати свою волю якій-небудь жінці. Звичайно, в тому разі, коли особа, яку замагнетизовують, буде медіумом.

— І тоді б я прив’язався до тієї жінки так, як ваш медіум до совка для вугілля? — спитав Вокульський.

— Безумовно, — відповів Пальмієрі, поглядаючи на годинник.

Вокульський вийшов від нього і, тиняючись по вулицях, думав: «Щодо Гейста, то я майже певний, що він не одурив мене з допомогою магнетизму: на це не вистачило б часу.

Але щодо панни Ізабелли, то я не певний, чи не причарувала вона мене саме цим способом. Часу у неї було достатньо, але… хто ж мене зробив її медіумом?»

Чим більше він порівнював свою любов до панни Ізабелли з любов’ю більшості чоловіків, до більшості жінок, тим більше ця його любов здавалася йому протиприродною. Бо як можна закохатися в кого-небудь з першого погляду? Або як можна шаленіти за жінкою, яку бачиш раз за кілька місяців, і лише для того, щоб упевнитись, що ти їй байдужий!

— Що ж! — тихо промовив він. — Рідкі зустрічі саме й надають їй характеру ідеалу. Хто його знає, чи не розчарувався б я вкрай, якби пізнав її ближче?

Його дивувало, що від Гейста не було ніяких звісток. «Невже вчений хімік взяв у мене триста франків для того, щоб більше зі мною не зустрічатися? — подумав він.

Але сам здивувався з своєї підозрілості. — Може, він хворий?»

Вокульський найняв фіакр і поїхав на вказану Гейстом адресу, далеко, за заставу, в околиці Шарантона.

На вказаній вулиці фіакр зупинився перед кам’яною оградою, за якою видно було дах і верхню частину вікон.

Вокульський вийшов з фіакра й опинився перед залізною хвірткою в ограді. Він кілька разів постукав, хвіртка відчинилась.