Енріко Солано, стрункий, ніби юнак-індіанець, їхав стежкою, намагаючись якомога вигідніше використати час, що дав йому ар’єргардний бій Френка. Александро і Рікардо бігли поруч, тримаючись за стремена його сідла, тоді як Леонсія і Генрі Морган не занадто квапилися: то вона, то він безперестану оглядалися, щоб перевірити, чи не здоганяє їх Френк. Вигадавши якийсь привід, Генрі повернув назад. А хвилин через п’ять і Леонсія, хвилюючись не менше за нього про Френка, теж вирішила повернути. Але її кінь, не бажаючи відставати від коня Солано, уперся, став дибки, заходився бити ногами і нарешті зупинився. Леонсія зіскочила із сідла і кинула повід на землю, як це роблять панамці, замість того щоб спутати чи прив’язати осідланого коня і поспішила назад. Вона йшла так швидко, що майже наздогнала Генрі, коли він зустрів Френка й пеона. А через хвилину обоє — Генрі і Френк — уже сварили її за нерозсудливість, але в голосі кожного мимоволі звучали любов і ніжність, що викликало ревнощі суперника.

Кохання настільки заполонило їх, що вони були просто приголомшені, коли з джунглів раптом вискочив озброєний загін плантаторів. Незважаючи на те, що пеон-утікач, на якого негайно посипався град ударів, був виявлений у їхньому товаристві, ніхто не зачепив би Леонсію й обох Морганів, коли б власник пеона, давній друг сімейства Солано, виявився тут. Але напад малярії, що тіпав його кожного третього дня, звалив плантатора, і він лежав тепер, тремтячи від гарячки, неподалік від того місця, де палала нафта.

Проте плантатори, відлупцювавши пеона так, що той, ридаючи на колінах просив пощади, повелися по-царськи чемно з Леонсією і не надто грубо з Френком і Генрі, хоча і зв’язали їм руки за спиною, перед тим як вибиратися крутим схилом до того місця, де залишалися копі. Зате на пеонові вони зганяли свою злість із властивою для латиноамериканців жорстокістю.

Але їм не судилося дістатися туди разом їз полоненими. Раптом на схилі, радісно вигукуючи, з’явилися жандарми на чолі зі своїм начальником і Альваресом Торесом. Миттєво в усіх запрацювали язики: у наростаючому базіканні тонули запитання тих, хто вимагав пояснення, і відповіді тих, хто намагався щось пояснити. А поки тривало це сум’яття й усі кричали, не слухаючи один одного, Торес, кивнувши Френку і з переможною усмішкою глянувши на Генрі, підійшов до Леонсії і, як справжній ідальго, шанобливо схилився перед нею.

— Вислухайте мене! — тихо сказав він, помітивши її жест, сповнений відрази. — Не помиліться щодо моїх намірів. Зрозумійте мене правильно. Я тут, щоб урятувати вас і захистити від будь-якого лиха. Ви — моя королева. Я готовий умерти заради вас, і вмер би з радістю, хоча з іще більшою радістю готовий жити для вас.

— Я вас не розумно, — різко відповідала вона. — Хіба йдеться про наше життя або смерть? Ми нікому не заподіяли зла. Ні я, ні мій батько, ні Френк Морган і ні Генрі Морган. Тому, сер, нашому життю не може ніщо загрожувати.

Генрі і Френк підійшли до Леонсії і стали поруч з нею, намагаючись, незважаючи на загальний лемент і гамір, не пропустити жодного слова з її розмови з Торесом.

— Генрі Моргану, безсумнівно, загрожує смерть через повішення, — наполягав Торес. — Адже доведено, що він убив Альфаро Солано, рідного брата вашого батька і вашого рідного дядечка. Врятувати його неможливо. А ось Френка Моргана я міг би напевно врятувати, якщо…

— Якщо — що? — запитала Леонсія, міцно стиснувши зуби, ніби тигриця, що схопила здобич.

— Якщо… ви будете прихильні до мене і одружитеся зі мною, — незворушно закінчив Торес, хоча в очах обох грінго, що безпомічно стояли поруч зі зв’язаними руками, спалахнуло бажання убити його на місці.

У запалі щирої пристрасті Торес схопив руки Леонсії, але спершу метнув швидкий погляд убік Морганів і ще раз переконався, що вони не можуть заподіяти йому ніякої шкоди.

— Леонсіє, — сказав він, — якщо я стану вашим чоловіком, я, можливо, дещо зможу зробити для Генрі. Мені навіть, можливо, пощастить врятувати йому життя, якщо він погодиться негайно залишити Панаму.

— Ах ти, іспанський собако! — прохрипів Генрі, марно намагаючись визволити зв’язані за спиною руки.

— Сам ти американський пес! — крикнув Торес і навідліг ударив Генрі в обличчя.

Тієї ж миті Генрі підняв йогу і так двигнув Тореса в бік, що той не встояв і відлетів до Френка; Френк, у свою чергу, не забарився і як слід штовхонув його в другий бік. Так вони кидали Тореса один одному, наче футболісти м’яча, поки жандарми, нарешті, не схопили їх і, користуючись їхньою безпорадністю, заходилися бити. Торес не тільки заохочував жандармів вигуками, а й сам витяг ножа; справа, безумовно, скінчилося б кривавою трагедією, як це нерідко трапляється, коли скипить ображена латиноамериканська кров, якби несподівано не з’явилося десятка зо два озброєних вершників, котрі поклали цьому край. Одні з цих таємничих незнайомців були одягнені в парусинові сорочки і штани, інші — у довгі полотняні ряси з відлогами.

Жандарми і плантатори відсахнулися, хрестячись і бурмочучи:

— Сліпий Розбійник!

— Суворий суддя!

— Це його люди!

— Ми загинули!

Тільки змучений пеон метнувся вперед і упав на закривавлені коліна перед людиною із суворим лицем, котра, очевидно, очолювала людей Сліпого Розбійника. З вуст пеона полилися голосні скарги і благання про справедливість.

— А чи знаєш ти, про яку справедливість просиш? — гортанним голосом запитав його проводир загону.