— Правильно! — підтримали жандарми.

Отже, Гуіллермо тремтячими пальцями перерахував знайдені раніше монети, потім з перекошеним від страху обличчям, хрестячись, підійшов, підштовхуваний товаришами, до цебра, сів у нього, і жандарми почали поспішно спускати його у кромішню пітьму колодязя.

— Стійте! — почулося з глибини колодязя. — Стійте! Стійте! Вода! Я вже у воді!

Жандарми зупинили коловорот.

— Я вимагаю десять песо понад те, що мені припаде, — знову донісся голос Гуіллермо.

— Почекай, ми тобі влаштуємо водохрещення! — крикнув йому хтось.

І усі загаласували:

— Ти сьогодні вдосталь водички нахлебчешся!

— Зараз відпустимо мотузку!

— Переріжемо її — і все тут!

— Одним буде менше при поділі!

— Вода надто гидка, — знову долинув із темної глибини колодязя голос Гуіллермо, ніби голос примари. — Тут якісь сонні ящірки і дохлий смердючий птах. Може, тут навіть змії є. Їй-право ж, десять зайвих песо не занадто велика ціна за таку роботу.

— Ось ми втопимо тебе зараз! — крикнув Рафаель.

— Я пристрілю тебе! — гаркнув начальник поліції.

— Пристрілите чи утопите, — долетів до них голос Гуіллермо, — користі вам від цього ніякої не буде: гроші все одно залишаться в колодязі!

Запала тиша: ті, хто перебував нагорі, поглядами запитували один одного, що ж тепер робити.

— А грінго посуваються все далі й далі, — вибухнув Торес. — Гарненька дисципліна у вас, сеньйоре Мар’яно Веркара-і-Іхос! Умієте ви тримати в руках своїх жандармів!

— Це вам не Сан-Антоніо, — огризнувся начальник поліції. — Тут нетрі Юкатана. Мої пси вірно служать мені, поки вони в Сан-Антоніо, а в цих нетрях з ними треба бути обережним, бо як сказяться — що буде з нами?

— А все це прокляте золото, — смутно вимовив Торес. — Тут справді можна стати соціалістом: подумати тільки, якийсь грінго зв’язує руки правосуддю золотими мотузками.

— Срібними, — поправив його начальник поліції.

— Ідіть до біса! — сказав Торес. — Ви цілком правильно зауважили, що це не Сан-Антоніо, а нетрі Юкатана, і тут я сміливо можу послати вас до біса. Ну, хто винен, що у вас запальний характер? Навіщо нам через це сваритися, коли весь наш добробут залежить від того, щоби триматися разом?

— Гей ви, чуєте? — долинув голос Гуіллермо. — Води тут усього два фути. Так що вам не вдасться втопити мене. Я тільки що дістав до дна і вже тримаю в руці чотири кругленькі срібні песо. Вони вкривають усе дно, ніби килим. То що ж, відпустите мотузку, чи дасте десять зайвих песо за цю брудну роботу? Вода тут смердить, як розрита могила.

— Так! Так! — закричали жандарми, перегинаючись через цямрину колодязя.

— То як? Відпустите мотузку, чи дасте ще десять монет?

— Дамо! — хором відповіли йому.

— Ох, заради усього святого, та квапся ж ти! Квапся! — заволав начальник поліції.

З глибини колодязя почулися, сплеск і прокляття, і по тому, як ослабла ріата, жандарми зрозуміли, що Гуіллермо виліз із цебра і збирає монети.

— Поклади їх у цебро, любий Гуіллермо! — крикнув йому Рафаель.

— Я кладу їх собі в кишені, — була відповідь. — Якщо я покладу їх у цебро, ви його витягнете, а про мене забудете.

— Але ріата може не витримати такого навантаження, — попередив його Рафаель.

— Ріата, може, і не витримає, зате воля моя витримає, — заявив Гуіллермо.

— А якщо ріата лусне?.. — знову почав було Рафаель.

— Ну що ж, є вихід, — сказав Гуіллермо. — Спускайся ти вниз. Тоді першим піднімуть мене. Потім у цебрі підіймуть гроші, а вже в останню чергу — тебе. Так буде справедливо.

Рафаель оторопів, у нього навіть щелепа відвисла.

— Ну, що, Рафаеле, ти спустишся?

— Ні, — відповів він. — Клади все срібло в кишені і вилазь разом з ним.

— А чорт би забрав це поріддя, і мене з ним заодно! — втрачаючи терпіння, вигукнув начальник поліції.

— Я вже давно це кажу, — сказав Торес,

— Гей, тягніть! — закричав Гуіллермо. — Я зібрав усе, що тут було, крім смороду. І я задихаюся. Піднімайте, і швидше, бо я отут загину, а разом зі мною і всі триста песо. Та що це я: тут набагато більше трьохсот. Мабуть, цей грінго висипав сюди усю свою торбу.