Якось Анатолій запитав:

— Дядю Васю, ви тут прожили все життя: невже вам жодного разу не захотілося піднятись на Ключевську?

– -- А на хрена? — здивувавсь дядя Вася.— Там же рундуків з пивом немає!

Дядя Вася на своєму віку не піднімався вище магазинного ганку. Зате падав звідти грунтовно й надійно: головою в сніг. Лице в нього було теж не раз обморожене, і рожева шкіра блищить, мов полакована. А рук-ніг поступово позбувсь до колін та до ліктів: що йому обріжуть, підлатають та підлікують, він наступної зими знов обморозить.

— На мій вік вистачить! — безтурботно відмахувавсь куксою.— Ви мені краще скажіть: за яким хреном вас на ту гору носило?

Дядя Вася ніяк не може повірити, що хлопці не за гроші подерлись на Ключевську. Ну, хай би з п'яних очей, тоді зрозуміло. Та ще хоча б улітку. А то ж взимку, в найлютіші морози. Не інакше, йшли за якоюсь великою вигодою!

Оце й найбільше мучить дядю Васю. І змушує з дня у день провідувать хлопців. В надії, що вони проговоряться.

Хлопці, зрозумівши причину, що приводить дядю Васю до них у палату, стали підливати масла у вогонь.

Рівно пів на восьму, зараз появиться дядя Вася: уже шурхотить за дверима.

— Вітю,— запитує Анатолій,— а ти лоток заховать не забув?

Двері, що почали прочинятись, завмирають.

— Та начебто заховав,— одразу ж включається в гру Якубенко.

— Наче! — сердиться Анатолій.— Ти мені точно скажи! Знаєш, що буде, коли хтось підніметься і знайде лоток! І дитина зрозуміє, за чим ми піднімались на Ключевську.

— Та заховав же, кажу!

Дядя Вася, не витримавши, розчиняє двері ширше. Хлопці вдають, що лише оце його помічають, й одразу ж переводять розмову на погоду. «Та-ак,—

написано на обличчі каліки.— Зрозуміло, чого ви враз заговорили про мороз! Тільки мене не зловиш — не на такого натрапили».

Іншого разу вже Пашка, вдаючи, що не помітив, як дядя Вася зайшов до палати (читав саме газету), захоплено вигукнув:

— Оце да!

— Що там? — поцікавився Сергій.

— Послухайте: вулкан Етна під час виверження викидав щодоби два з половиною кілограми золота. Скільки ж це набралось за місяць?

— Сімдесят п'ять!

— А ви кажете... Гм,гм,— наче оце лиш помітив дядю Васю. І ховавсь за газету.— Що ж тут далі... Ось... В Африці знайшли щелепу доісторичної людини. Предка гомо сапієнса...

Але дядю Васю гомо сапієнс не цікавив: у невеликих очах дяді Васі уже починала мерехтіти заграва золотої гарячки. Два з половиною кілограми золота щодоби! Скільки ж це можна спирту купити!

Якось не витримав:

— А я, так-перетак, життя все прожив і не знав, що у мене під носом!

Плюнув з досади великої і погойдав із палати.

Хлопці реготали до сліз. Довго й наче вимушено. Адже за якісь дві години, після сніданку й обходу, одчиняться навстіж двері й операційна сестра, молоденька дружина Івана Андрійовича, вкотить до палати крісло-коляску.

— На перев'язку, хлоп'ята! — проспіває вона.

Валя схожа на операційного ангела: напрочуд ніжне обличчя й" непорочної чистоти сірі очі.

— Хто перший? — сяє усміхом серни.

Таких охочих щось не знаходиться. Дехто навіть натягає ковдру, наче збирається під неї пірнути. Всі добре знають, що чекає кожного в операційній.

— Котіть, Валю, сюди! — каже тоді Анатолій.— Давайте ваш катафалк!

Валя підкочує крісло впритул до ліжка, і Анатолій, вхопившись руками за металеве поруччя, починає обережно переносити своє схудле тіло. Тут головне — не потривожити ноги. Не зачепитися ними об бильце чи колесо. Обидві, ноги — наче міни. Один лише порух невірний — і вони вибухнуть таким болем нелюдським, що світ весь потьмариться.

Тож Анатолій переносить ноги в крісло, а хлопці, боячись ворухнутись, напружено стежать за кожним його рухом.

Все! Можна везти.

— Громадяни пасажири,— обов'язково пролунає тенорок Пашки-лейтенанта,— робіть висадку й посадку, дотримуючись черги! Не лізьте один поперед одного, не товпіться, поступайтесь місцем інвалідам, жінкам з дітьми і громадянам похилого віку!

Ніхто не думає сердитись, хоч він уже набрид цими «громадянами», як гірка редька. Всі зітхають полегшено, наче кожен одбув оту операцію. Хоч знають, що чекає на Анатолія. Але перший рубіж взято.

І коли Валя покотить «катафалка» з палати, жоден і слова не зронить про операційну. Першого ж дня Якубенко попередив:

— Якщо хтось здумає розкрити свого поганого рота і співати, як йому боляче, викинемо геть із палати! Щоб і духу не лишилось!

І хлопці, як не боліло, не «співали». Вертались: сполотніле обличчя, а то й губи пожовані, мовчки

лягали в ліжка. Лежали, заплющивши очі, приходили потроху до тями.

Лише Пашка не витримував: скаржився, тамуючи сльози образи в очах: