Вистачило сил, чіпляючись за двері, знову звестись на ноги. Ступить досередини. А там ще раз упав. Стукнувся дерев'яно об підлогу й застиг.

І коли його підняли, й посадили на ліжко, й роззули, й знову віддерли шкарпетки, то всі одразу ж і вмовкли. Бо те, що вони побачили, важко було назвати ногами.

— Мужики, слухайте:

«Спочатку був біль.

Не було ні землі, ні води, ні неба, ні сонця — був лише біль.

Носився у просторі, всюдисущий, всеосяжний, всевладний.

І ліпив з людей різну гидоту. Слимаків, хробаків, нікчемних очкариків,— лукавий погляд в бік Дахіна,— які голосять за мамою, досить діткнутись їх дорогоцінного пальчика...»

— Так з усіх і ліплять? — уїдливо Дахін.

— Ні, не з усіх. Справжні люди ліплять самі з себе що захочуть. На жоден біль не зважаючи...

— Що це ви тут цитуєте?

— Біблію. Для обморожених...

Двоповерховий дерев'яний котедж. Другий поверх, сонячна, на двоє вікон, палата. Районна лікарня в Ключах, куди їх перевезли вертольотом, хірургічне відділення. Царство Івана Андрійовича, єдиного хірурга на кількасот кілометрів довкола, людини в цих обставинах непохитно-рішучої: будь-яку операцію, навіть найскладнішу, береться робити, не вагаючись. «Нашому лікареві голову комусь відрізати й пришити заново — раз плюнути!» — з гордістю говорять про нього камчадали. Ключевська сопка в ясну погоду заглядає просто у вікна.

— Вона себе ще покаже! — кажуть камчадали про неї. Їм так і свербить, щоб вулкан, який дрімотно й знехотя пахкає парою й димом, врешті проснувся та й показав, почім ківш лиха.

Поки що мирнішу картину, ніж Ключевська, важко й придумати. Ідеальний конус, акуратно врізьблений в небо. Часто на весь день ховається в густий молочний туман, але навіть тоді вона вгадується: рухливою тінню на білому тлі. Окраса Камчатки, цариця Камчатки. І кожен з них відчуває, що віднині його доля пов'язана з цією горою навіки. Де б не був, куди б не закинуло. Що б не робив.

Вона снитиметься посеред ночі, в міській задушливій квартирі, могутньо розсовуючи стіни, піднімаючи стелю до самого неба. Навідуватиме в тісних канцеляріях, за щільно зіставленими столами, з телефонами, арифмометрами, цілими паперовими горами, яким немає початку й не буде кінця, в яких тонеш щодня з головою, щоб, ледве виборсавшись під кінець робочого дня, наступного знову пірнуть з головою: вічна карусель, ненасит-на момона, невідомо ким і для чого запущена. Вона виросте раптом посеред вулиці, в обідню перерву чи під кінець робочого дня, коли машини мчать збожеволіло, а люди біжать як зачумлені, товпляться в двері магазинів, перукарень, їдалень, кіно, штурмують метро, трамваї, тролейбуси, мов уже настав кінець світу і цей трамвай чи тролейбус останній, на якому можна ще в'їхати в, рай,— здійметься попереду, велична й спокійна, і ти враз замреш, і вже нічого, крім неї, для тебе не існуватиме. І потім, коли вона зникне, тобі жалко стане оцей увесь люд, який нічого не знає про неї.

Хіба що з ілюстрацій чи з «Клубу кіноман-дрівників». Перед екраном телевізора, цього новітнього пожирача людського часу й енергії. З чашечкою кави в пухкеньких долоньках. Що не знали іншого інструмента, крім виделки та ложки.

— Мамонько, поглянь, яка гірка!

На екрані. П'ять, десять сантиметрів од сили. Мініатюрна й безпечна, як ялинкова прикраса.

Як приємно і зручно отак мандрувати! В м'якенькому кріслі, з кішечкою на колінах, з дружиною під боком, що, надівши акуратний фартушок, готує вечерю.

І здається, що вже й оця симпатична гірка пахне смачною печенею. Апетитною рум'яною булочкою, яку щойно дістали з духовки...

Щоранку, після того як сестри зміряють температуру, до них ввалюється обрубок людини. Обрубок такий безжурно веселий, що навіть повітря довкола нього починає світитися і сяяти.

— Драстє! Дядя Вася вас лічно привєтствуєт!

Щось неприродне, опереткове було в цій щоденній появі.

Дядя Вася — місцева знаменитість. Щозими він акуратно лягає в лікарню. Не з своєї волі, звісно: вкладає горілка. Або, якщо точніше — спирт, яким торгують у місцевих шалманах.

Тож дядя Вася, відколи себе й пам'ятає (а пам'ять його веде свій вік від першої чарки), спожива лише спирт.

— Кінчаю десяту цистерну! — доповідає він гордо. Цистерни, звісно, залізничні, чотирьохосьові, в кожній можна легко втопити слона. Чи носорога.

Дядя Вася весь людський рід ділить на тих, що п'ють, і тих, що не п'ють. Хоча в душі переконаний, що тих, які не п'ють, взагалі не існує. Вони тільки вміють прикидатись тверезими, от в чому фокус!

— Не п'є тільки півень! Та й то лише тому, що йому не підносять.

Алкоголіком же себе дядя Вася не вважає,

— Хто єсть справжній алкаш? Справжній алкаш є той, хто не зна міри. Я ж свою міру знаю. Приймаю вовнутрь за один раз не більш, ніж півлітра. То ви мені поясніть після цього: який же я алкоголік?

В нього, розповідають, золоті руки були. Столяр, пічник, кравець, бляхар і мисливець — гроші колись так і пливли з усіх боків, і він їх акуратно отоварював спиртом, цим, в очах дяді Васі, єдиним крамом, за який варт платити гроші.

Тепер, коли рук не стало, одержує пенсію. Як інвалід першої групи. Живе від випивки до випивки.