Анатолій же, затуливши власним тілом печеру, щоб було хоч трохи тепліше, розтирав його тіло. Руки, ноги, груди, живіт. Тер щосили, не зупиняючись, забороняючи собі думати й справді не думаючи про власні ноги, які, не вмістившись у печері, стирчали надворі. І в які уже вчепився люто мороз.

Та й чого варті були його ноги поряд з Володи-ним життям або смертю!

Розтирати, розтирати, щосили, щодуху, хоч руки вже давно оніміли, а з долонь наче здерли всю шкіру.

Зціпити зуби й розтирати.

І годину... і другу... і третю...

Якщо треба, то й усю ніч.

Аби він тільки жив. Аби він ожив...

Збігла четверта година. І вони зрозуміли нарешті, що все безнадійно.

Володя лежав холодний, і від його непорушної постаті віяло такою застиглістю, яку несе тільки смерть.

Отупілі, спустошені, вичерпані до останньої краплі, вони притулились один до одного спинами й застигли, ввіткнувшись в коліна обличчями. Приголомшені тим, що на них навалилось.

А десь же буяло життя. Десь сходило-заходило сонце, десь люди мліли біля теплих печей, ніжи-лись в теплих постелях, раювали теплом, не знаючи йому ціни, пили гарячий чай, їли страви гарячі й сприймали це як явище абсолютно буденне, наче й не могло бути порожніх, до дна промерзлих термосів, остудженої дощенту печери, де вони зараз сидять, застиглі, серед вічного холоду, чорного холоду, нещадного холоду.

Що тепер буде?

Як тепер бути?

Що сказати Володиним батькам? Як їм оце все пояснити?

Мати Володина в той вечір, в той вечір останній, коли Володя запросив Анатолія на вечерю прощальну, все допитувалась... Не сина питала — його...

— Ну чого вас туди несе?

Слухала Анатолія, навіть покивувала, немов з ним погоджувалась, а за хвилину знов запитання, повне тривоги й болю:

— Ну що ви там загубили?

«Матері ж бо завжди лишаються таки матерями,— думав тоді Анатолій,— і цього їм не збагнути...»

А зараз він думав по-іншому. Зараз він себе ненавидів за оту свою зверхність. До болю, до стогону.

Ну що він їй скаже?!

Не міг більше сидіти на місці. Вибрався з печери, став збирати рюкзаки, складати біля входу: все ж такий-сякий затишок. Мороз склеював губи, навіть крізь рукавиці добирався до пальців, а ніг він уже зовсім не чув. Наче там, нижче колін, були дерев’яні підставки: бий молотком — не заболять. Подумав що так недовго й замерзнути, глянув угору, на кратер, що темним силуетом вимальовувався на всіяному зорями небі. Там, біля кратера,

тепла земля, туди метрів двісті, ну, триста од сили: піднятися всім, поки не пізно, зігрітись, перебути цілу ніч. Уявив оту землю, вулканічний той попіл, те неохололе каміння, як заривається в нього руками, ногами, весь з головою, від насолоди стогнучи, і відігнав спокусливе марення.

Кому тоді доведеш, що не покинули Володю тут напівживого? Його батькові? Матері? Друзям? Ні, вони повинні лишатися з ним. Що б не сталось!

Дерев’яно зігнувшись, заліз знову в печеру. До Якубенка і Пашки. Не спитали навіть, що робив. Сиділи й мовчали.

І просиділи отак, мертвого щохвилини торкаючись, ще шість годин. Довгих, як вічність, годин.

Знову був ранок, байдужий до того, що в них скоїлось і що з ними ще може скоїтись. Підмітаючи темряву, зло висвистував вітер, одна по одній випливали з пітьми дальні й ближні вершини вулканів, небо швидко світлішало, яскраві ще недавно зірки блідли й гасли, схід хлюпотів криваво-червоним, в муках народжуючи ще один день. Володя лежав, непорушний і видовжений, обличчя його було біліше од снігу, а в склеплених навіки повіках, в зімкнутих строго вустах було стільки застиглої мудрості, наче він пізнав у останню цю ніч всі істини світу. І, розплачуючись за це пізнання власним життям, не пошкодував і на хвилину за ціну.

— Я спущуся, гляну, що з хлопцями.— Пашка немов вибачався, що не може більше дивитись на мертвого.

— Сходи,— сказав Анатолій байдуже.

Пашка повернувся за кілька хвилин:

— Там теж обморозились.

— Дуже?

— Ще не знають.

— Передай, щоб негайно рушали до табору. Ти теж з ними йди. Що робити там — знаєш.

— А ви?

— Ми будемо спускати Володю.— Відповів за себе й за Якубенка, що мовчки діставав з рюкзака шнур і зайві штормівки.

Пашка надів рюкзак, потоптавсь на місці.

— То я пішов.

— Ага.— Анатолій уже нахиливсь над своїм рюкзаком.

— Я теж обморозився, здається.

Пашка ще трохи постояв, чекаючи, мабуть, що скаже на це Анатолій, але той мовчки рився у рюкзаку.

— Ми вас чекатимем,— сказав тоді Пашка.

Зарипів, снігом — пішов.

Поклали труп на штормівку, звели руки на грудях, зв'язали. Натягнули на голову капюшон, ховаючи біляву чуприну, ще одну штормівку наділи уже поверх зв'язаних рук, застебнули на «змійку». Стали обмотувать шнуром, і здавалось обом, що не людину обмотують — крижану важку брилу: таким холодом віяло од застиглого тіла.