Поява Карлайла на шоу Мони Елін узагалі перевела висвітлення подій, пов'язаних зі зникненням яхти, ледь не в істеричне річище.

І зараз, три дні по тому, за повної відсутності результатів пошуку істеричний тон подачі матеріалів посилився ще дужче.

Тоді чому ж Карлайл і досі був у Нью-Йорку?

Я хочу несамовито верещати!!! Я хочу волати оглушливим як удар грому криком, що струсоне небеса і того, хто, перебуваючи на тих небесах, відповідає за все, що відбувається на цій планеті! А може, там нікого немає? І ніхто ні за що не відповідає?

І чи дійсно ми являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі?

Я починаю в цьому сумніватися, татку, і втрачаю віру. Я почуваюся такою маленькою та незначущою, що ти мені не повіриш. Як комаха.

Два дні ми дрейфуємо в океані, і краєвид довкола нас зовсім не змінився. Куди не глянь — скрізь вода. Сама вода. Наче в нашому світі не існує більше нічого, окрім води.

Пліт і досі надутий так само, як і був раніше, зате ми видихалися, мов пробите колесо. Палюче сонце та жалюгідні запаси їжі випустили з нас дух опору. Ми виснажені, приголомшені й мовчазні.

Діти — ті хоч можуть поспати. Я ж — ні. Зараз знову зійде сонце, і я почуватимусь як інтерн на цілодобовому чергуванні.

Проте цього разу все набагато гірше. Тоді я хоча б знала, що ось скінчиться зміна — і все відразу стане кращим.

Мої думки увесь час повертаються до зламаної ноги. Може, кістка і зростається, але шкіра довкола неї набула зеленуватого відтінку, і це тривожна ознака. Навіть якби моя медична підготовка обмежувалась елементарними знаннями з анатомії, я все одно збагнула б, що сталося те, чого я боялася найбільше. Сталося зараження рани.

Невдовзі зараження розповсюдиться по всьому тілу. А там недовго й до жорстокої лихоманки.

Я ще нічого не сказала про це дітям. І не збираюся казати. Принаймні, поки що. їм і своїх проблем вистачає. Тому я увесь час прикриваю ногу, без надії сподіваючись, що пейзаж довкола нас невдовзі зміниться. І зміниться дуже швидко!

Раптом закортіло гучно розреготатися, та сил не було.

Річ у тім, що я вже багато років плекала надію придбати великий будинок на узбережжі в Мартаз-Віньярд чи, може, в Нантакеті. І мала би змогу час від часу тікати туди з Мангеттена до своєї яхти, до веранди з шезлонгами, а найголовніше — до неймовірно видовищного океанського краєвиду.

Ага, як же, дочекалася! До біса всі ці марення! Віднині все, що я хочу бачити, — це земля, земля і ще раз земля.

Я хочу, щоб мене порятували! Я хочу, щоб діти мої були у безпеці! І тільки тоді, нарешті, я зможу виспатися.

Я була знову заплющила очі, щоб спробувати заснути, як — що це?! Мої повіки раптом підскочили як на пружинках!

Ой! Господи! Милосердний! Це що — міраж? Невже я вже так виснажена безсонням, що починаю марити?

Ні, це не марення, це насправді. Принаймні, мені так здається.

Далеко-далеко у відблиску перших променів сонця я бачу найпрекрасніший у світі пейзаж.

— Дітлахи! — волаю я мов навіжена. — Прокидайтеся! Прокидайтеся!

Мало-помалу вони починають ворушитися — вкрай повільно, як мені здається, — тож я додаю їм спонуки на всю силу своїх легенів. І видаю оглушливий неначе удар грому крик, який струсонув небеса і того, хто, перебуваючи на них, буцімто відповідає за все, що відбувається на нашій планеті.

— Земля по курсу!!!

Заледве стихнув мій лемент, як наша родина вмить перетворилася на олімпійську гребну команду.

Це неймовірно. Фантастично. Це не вкладається в голові.

Ми починаємо несамовито гребти руками, а наші біль та втому як вітром звіяло. І вони ховаються у найвіддаленішому куточку нашого плоту. Я навіть забуваю про свою ногу.

Ми щосили прямуємо до маленької зеленої цятки на зеленому обрії, але діти так само впевнені, як і я: це острів. І нам страх як кортить якомога швидше до нього добратися! А найбільше кортить до нього добутися нашим порожнім шлункам!

— Сподіваюся, що у них там є «Макдональдс»! — цвірінчить Ерні. — Як ви гадаєте, є чи нема?

Ми всі вибухаємо веселим реготом, і наш настрій миттєво стрибає догори. Бо доброго гумору, як і харчів, нам за останні кілька днів страшенно бракувало.

— Та який там гамбургер! — озивається Марк, не припиняючи гребти мов заведений. — Я б зараз ум'яв смажену корову, не менше! Може, в них на острові є ресторан «Мор-тон», де подають м'ясні страви? Або біфштексна «Рут Кріс», де м'ясо смажать безпосередньо для клієнта?