— Або яка-небудь класна піцерія, — додає Керрі, приєднуючись до розмови. — Я б зараз самотужки впоралася з великим пирогом пепероні, це однозначно! Ой, скоріше б туди дістатися!

Нарешті я дочекалася! Моїй донечці, бач, їсти схотілося!

— А ти, мамо? — питає в мене Ерні. — В який ресторан ти воліла б піти?

Мені не потрібно багато часу на роздуми.

— А я б замовила їжу до готельного номера! — випалила я не вагаючись. — Я б замовила все, що в них є, а потім розкошувала б, зіпершись на пухкі подушки.

— І я так хочу! — вигукує Керрі. — Замовляй!

— А мені байдуже, є на цьому острові пристойний готель чи ні, — зауважує Марк. — Хай би було там тільки ліжко та щось краще з наїдків, аніж оцей гидкий продуктовий набір з ящика «Боже, поможи!».

Ми й далі гребемо, хоча вже відчуваємо біль у плечах. Але це найкращий біль у світі. У глибині душі я хочу, щоб з нами був Джейк, щоб ми разом з ним пораділи нашій удачі.

У моїх очах закрутилися сльози. Я не можу їх стримати. Навіть не намагаюся. Що це? Печаль? Радість? Гадаю, і перше, і друге.

Уявляю, як би пишався Джейк нами всіма. Ми проявили впертість, ми вистраждали свій порятунок. Як справжня родина. І це для нас найголовніше.

До острова лишається ярдів чотириста. Потім триста. І раптом Ерні припиняє гребти.

— Гей, — вигукує він, прикриваючи долонею очі від сонця. — А куди всі поділися?

Ми враз кидаємо гребти і примружуючись витріщаємося на острів. Наразі ми вже досить близько від берега й можемо добре його роздивитися. Але хоч би куди ми дивилися, ніде не видно жодної душі. Та і взагалі там обмаль видно. Ні тобі дахів, ані хатинок, ані хоч якихось будівель. Ніяких ознак життя.

— Ну то й що з того? Просто це усамітнений безлюдний берег, — каже Керрі, знизуючи плечима. — Гребімо далі, любі мої. Ви тільки погляньте, як тут гарно!

Стосовно цього вона дійсно має рацію. Прекрасний пастельно-рожевий пісок просто-таки яскриться в ранкових променях, а поодаль схиляються велетенські пальми, наче прислухаючись до бурмотіння прибою. В буквальному сенсі слова незайманий куточок суходолу.

— Закладаюся на десять доларів, що лише місцеві мешканці знають про цей пляж, — каже Марк. — Напевне, вони тримають його в таємниці від туристів.

— Еге ж, якби вони про нього дізналися, то через них тут просвіту не було б, — обережно зауважує Керрі. — Бо не надто він уже й великий.

Насправді ж пляж досить малий. Та й сам острів здається маленьким, принаймні з нашого кута зору. Але я і далі сподіваюся, що м'які подушки готелю «Сент-Реджис» та їжа в номері очікують на мене на протилежному кінці острова.

— Не зупиняймося, гребімо далі, — кажу я.

Зараз ми рухаємося на самій лише суміші адреналіну та чистої цікавості, і наші стримані жарти поступаються місцем стриманому розчаруванню. Ми витріщаємося на найбажаніший за чотири дні — та де там, за все наше життя! — клаптик суходолу, і нас усіх не полишає якесь дивне відчуття. Фраза, що її кинув Ерні, і досі відлунює в наших головах: а куди всі поділися? І чи є тут хоч одна жива душа?

Ми гребемо й гребемо, не відриваючи поглядів від дивовижно прекрасного берега, на якому нікого не видно.

Земля по курсу стала землею поруч.

Дітлахи вистрибують у воду, що сягає їм по пояс, і штовхають до берега пліт, на якому сиджу я. Я взагалі не в змозі спиратися на зламану ногу, тож Марк бере мене на руки, несе на пісок і вкрай обережно кладе додолу. Ніколи я ще не бачила, щоб він так чуйно поводився, і це мене глибоко вражає. Марк молодчага.

Ми мовчимо й лише витягуємо шиї, немов лелеки, озираючись довкола.

Нарешті Ерні підбиває підсумок:

— Я маю таке відчуття, що ми дуже, дуже далеко як від «Макдональдса», так і від «Тако Белл» [iv] .

Боюся, він має рацію. Судячи з першого враження, на цьому острові немає ані «Макдональдса», ані ресторану м'ясних страв. Стосовно ж п'ятизіркового готелю, то це вже просто нереально. А щодо телефону — і поготів.

Особливо якщо взяти до уваги, що на піску не видно жодних слідів, окрім наших.

— Не може бути, щоб це був безлюдний острів, — каже Керрі, наче намагаючись переконати саму себе. — Тобто ну просто не може бути… еге ж?

— Навряд чи, — підтримую я її, при цьому теж намагаючись переконати себе саму.

— Ну чому ж, це цілком можливо, — припускає Ерні діловитим тоном. — Нам у школі показували фільм, де йдеться про те, що насправді існує значно більше безлюдних островів, аніж прийнято вважати.

Марк підкочує очі під лоба.

— Той фільм, вочевидь, зняли років зо п'ятдесят тому. В найгіршому випадку зараз на острові може й не бути людей, але це не означає, що він цілком безлюдний і на ньому ніхто не буває.