— Геніально! — не втримався Елдер. — І водночас як просто!

— Все геніальне — просте, — скромно мовив я. — Тепер розкажіть усе докладніше.

І ось що розповів старший експерт. Не повернувся на базу фотонний нуль-ваговоз 98/117, якого пілотував Василь Сазонов. І раніше його польоти були не зовсім звичайними, але цьому не надавали особливого значення. То він повертався на кілька годин раніше, ніж слід було, то прилітав зовсім не стомлений і засмаглий із найближчого рейсу. Засмаглий! А в секторі АС 325 Б/84, куди він літав, немає жодної пристойної яскравої зірки, яка б випромінювала ультрафіолет. Усі зірки — червоні, з температурою фотосфери набагато нижчою, ніж шість тисяч градусів. Під такими не засмагнеш!

Поговоривши з Елдером, я пішов до інформотеки й переглянув деякі потрібні мені матеріали.

Наступного дня я вирушив на космодром. Мій корабель, оснащений надпотужними двигунами, стояв у найглухішому закутку. Крізь бетонні плити, на яких стояв корабель, вибивалася жорстка трава. Люк ледве відкрився. Зайшов я в рубку — боже ти мій! Що це?.. Страшне запустіння! На всьому лежить шар пилюки завтовшки з палець, скрізь павутиння, літають мухи, завбільшки майже такі, як горобці. Мабуть, мутанти! А павуки! Ви уявляєте, яким мас бути павук, щоб зловити таку мушку? Насилу я дав всьому лад, завантажив ракету і вирушив у сектор АС 325 Б/84. Справді, ваговоз ніби у воду впав. Раптом гравіметр став показувати наявність гравіполя великої напруги. Якась маса сильно притягала ракету. Спочатку я не надав цьому особливого значення, але гравітація швидко наростала. Я з властивим мені спокоєм вирішив увімкнути маневрові двигуни, щоб розвернутися дюзами основного двигуна до джерела гравітації. Але — о жах! — натиснувши на клавіші, я не почув знайомого гуркоту зі свистом. Маневрові двигуни не працювали! Я блискавично ввімкнув дефектор, і на екрані з’явився напис: “Не спрацював контакт 173 ланцюга 25”. Я кинувся до ланцюга 25 і, ламаючи нігті, зірвав кришку. На електродах товстим шаром лежала павутина. Вона, як діелектрик, стала на перешкоді замиканню контактів. Почистивши контакти, я побіг у рубку. Та було вже пізно. З показників гравіметра стало ясно, що годі навіть думати вирватися з могутніх гравітаційних обіймів чорної зірки. Так, це була чорна зірка, неймовірно велика сила притягання якої згортає час і простір у тугий кокон, звідки не може вирватися навіть світло.

Мій мозок працює так швидко, що не поступається навіть перед електроннообчислювальною машиною, однак того разу я міркував страшенно довго. І все-таки надзвичайно складна проблема була розв’язана. Я пригадав давню-предавню теорію: якщо летіти до центра чорної зірки з достатнім прискоренням, то можна досягти швидкості, яка перевершує світлову. Внаслідок цього об’єкт опиняється в іншій фізичній реальності, де час пливе в зворотному напрямку.

Не роздумуючи більше ні секунди, я ввімкнув двигуни на повну потужність і помчав до центра чорної зірки. На якийсь час я поринув у забуття; коли отямився, то виявилось, що ракета з величезною швидкістю, яка, проте, дедалі зменшувалась, віддаляється від чорної зірки. Довкола був безмежний космос. Рівно сяяли зірки, схожі на сонце. Мій погляд удав на корабельний хронометр — секундна стрілка рухалася в зворотному напрямку.

І тут мені сяйнула думка. Ось вона, розгадка того, чому пілот Василь Сазонов повертався раніше, ніж слід було, засмаглий і невтомлений. Непогано придумав! До ж планета, на якій він відпочивав? Моя незрівнянна інтуїція підказала мені, що це має бути планета земного типу. На таку планету я й полетів. Кілька днів минуло в марних пошуках. Випадково на дереві, що росло неподалік від місця посадки, я побачив напис, вирізаний складаним ножем: “Тут був Вася”. Був! А де ж він зараз? Треба негайно обстежити інші планети. Я ввійшов у корабель і вже мав намір стартувати, як майже поряд з гуркотом опустився фотонний нуль-ваговоз. З ваговоза вийшов… Вася. Першим моїм бажанням було вискочити з корабля назустріч пілотові, та, глянувши на нього уважніше, я не зробив цього.

Я зрозумів, що це був не Вася. Це був… матод. Я встиг розгледіти кігті на його руках.

Онукова рука здригнулась, і кава розлилася на скатертину. Космогатор захоплено вів далі:

— Недаремно я пробув цілий день в інформотеці. Мені стало відомо, що на деяких околицях Галактики траплялися сутички з матодами — істотами злими і страшенно мстивими. Природа наділила їх лихим розумом і здатністю змінювати форму свого тіла. За бажанням вони могли прийняти подобу будь-якої тварини і навіть людини. Так, так, друзі мої, не дивуйтеся, навіть людини! Єдине, що могло їх викрити, — це кігті, які міцністю перевершували сталь.

Я передав матоду по рації, що вийти не зможу, бо підвернув ногу, і запропонував разом летіти на Базу. “Вася”, повагавшись, погодився. Ми полетіли паралельними курсами. Я уважно стежив за діями мого супутника і вчасно помітив, що ваговоз почав розвертатися до мене головними дюзами. “Еге, голубчику, — подумав я, — видно, ти хочеш мене підсмажити!” Мій корабель мав більшу маневреність, і я встиг випередити матода. Я розвернув корабель і вдарив по ваговозу вогнем з обох дюз. Його обшивка танула, наче масло. Вибухом матода викинуло з кабіни, але він ухитрився, як п’явка, вчепитися за обшивку мого корабля. Його кігті лишали глибокі борозни на обшивці. Я пробував захопити матода маніпулятором і кинути його в ізоляційну камеру. Але матод рвонувся і, залишивши в маніпуляторах свій кіготь, став поволі віддалятися від корабля. Так закінчилась моя зустріч з цим перевертнем.

Тепер про справжнього Васю… Цей ледар довідпочивався до того, що опинився в давно минулому часі і змушений був вилетіти в час реальний, щоб дочекатися моменту, коли можна було б повернутися на Базу. Кілька місяців він просидів на одному з супутників Юпітера, граючи з аборигенами в шашки-піддавки та інші інтелектуальні ігри. Отоді матод і вкрав його ваговоза, скориставшись із легковажності пілота.

Матодів кіготь зберігається в мене під склом у сусідній кімнаті. Якщо вам цікаво, можете подивитися. Прошу.

Вклонившись із старомодною грацією, Антоній Ендотеліус пропустив гостей уперед. Гості квапливо ввійшли до кімнати. Старий космогатор швидко натиснув кнопку біля входу, і груба сталева брила впала згори, закривши гостям шлях назад.

На стіні засвітився екран, з якого іронічно всміхався Ендотеліус-молодший, старий космогатор, колишній Надзвичайний Інспектор.

— Ви дуже необережні, панове матоди. — глузливо мовив він. — Знаючи вашу мстивість, я давно чекав на вас. Але кривава помста не вдалася з вашої ж вини. Вас виказали насамперед ваші рукавички, під якими ви сховали свої кігті. Безглуздо! Хто ж у таку погоду носить рукавички? Я добре знаю свого онука: він так сліпо не кориться моді. Тепер про каву. Каву по-гуарамськи не може випити жодна людина, крім мене. Її п’ють мешканці Гуарама, які мають надміцний семишаровий шлунок. А моя люлька?.. Тютюн, який я курю, зроблено з деревини псевдодуба. Дим з моєї люльки такий ядучий, що від нього якось загинув навіть Космічний Кашалот. А ви почали вихваляти аромат цього диму.