— Нівроку, — із зітханням відказала бабуся, набираючи код пельменів для тата.

— А рот як? — неуважно поцікавилась мама, розглядаючи себе у величезне настінне дзеркало.

— Гарний ротик, гарний.

— Я ще не вирішила остаточно, яким його сконструювати, — пояснила мама. — Мені здається, що підійде стиль “мінор”. Це зробить увесь комплекс гармонійним.

— Комплекс! — вигукнув, заходячи, тато. — Обличчя — комплекс?

Він важко сів за стіл і поклав перед собою величезні руки.

— Уяви собі, комплекс. Це професійна термінологія, — холодно відповіла мама. — Скажімо, мене ж не дивує, коли ви говорите про “переміщення корабля в нульовому просторово-часовому континуумі”.

— А я маму зразу впізнав, — похвалився хлопчик.

— Їж, не розмовляй, — бабуся підсунула до нього тарілку з супом, який йому не смакував.

За спиною зачовгало — то йшов дід. Він був такий старий, що навіть нейромодулятори не могли стимулювати нормальної роботи його мозку.

— Сідай сміливіше. Пора звикнути, — мовила бабуся дідові, що, як завжди, з острахом сідав у, здавалось, порожній простір.

Вона скоса поглянула на маму.

— У наш час дітям не треба було напружуватися, щоб упізнати матір. У наш час…

— О-хо-хо, — закашлявся дід і, як завжди, втулив не в лад: — Є час розкидати каміння, і є час каміння збирати.

— Яке каміння? — поцікавився хлопчик, непомітно відсовуючи тарілку з першою стравою.

— Їж, — суворо сказала бабуся і присунула тарілку назад. — Це такий образний вислів.

Мама зробила легкий рух коробочкою випромінювача, і куточки її рота опустились. Мама пожвавішала.

— Мені здається, це саме те, що треба. Це буде стрижнем сезону! Обличчя — Мальвінине, а рот — П’єро.

Тато швидко підвів голову, немовби хотів щось сказати, але, стримавшись, похнюпився знов і взявся до пельменів.

Хлопчик подивився на вікно, що автоматично стало надвечір цілком прозорим, і помітив, що в зовнішньому п’ятому шарові з’явилася велика тріщина — навіть такі надміцні шиби не витримували постійного вібраційного навантаження. Тим-то ремонтні автомати мали безупинно снувати від основи будинку до вершини й назад.

— Ларо, ти мені нічого не хочеш сказати? — звернувся до матері тато, впоравшися з пельменями.

— Ти про що? — вдавано здивувалася мама. — А, все про те ж. Я вже висловила тобі свою думку. Не розумію, навіщо тобі летіти?

— Знання, — коротко пояснив тато. — Людству бракує нових знань.

— У великому знанні криється велика печаль, — повчально вирік дід, піднявши догори довгий худий палець. — І хто примножує знання, той примножує скорботу.

Діставши неждану підтримку, мама пожвавішала.

— Цього разу я цілком згодна з батьком. Кому потрібні знання, здобуті такою дорогою ціною? У таких знаннях справді “криється велика скорбота”. Нині автомати набагато досконаліші за людину, а найголовніше, надійніші. Вони зроблять усе куди краще за вас. Колись у вас було виправдання: ми, мовляв, люди, у нас — інтуїція, автомати не завжди орієнтуються у складних умовах, не передбачених при складанні алгоритмів. Тепер у автоматів могутні системи евристичного мислення, і їхня інтуїція значно переважає людську, вони наділені емоціями, а в царині звичайних логічних операцій залишили людину далеко позаду ще в далекому двадцятому столітті. І корпуси у них міцніші, ніж ваші гарячі, нерозумні голови.

Поступово закипаючи гнівом, батько не витримав: він ображено засопів, схопився і забігав по кімнаті, кидаючи через плече уривчасті фрази й вимахуючи руками, немовби ведучи “бій з тінню”. Батьків гучний бас, здавалось, надавав словам переконання:

— Людина має сама добувати для себе знання. Інакше людині загрожує утриманство, духовне й розумове виродження! Треба, щоб не автомати приносили готові знання, а людина добувала їх з допомогою отих пречудових апаратів. Долаючи труднощі, ризикуючи, нарешті, своїм життям.

— Не тільки у пошуках позаземної істини щастя, — сказала мама особливим топом і міцно стиснула губи. — Щастя полягає в тому, щоб скласти щастя іншої людини. І треба постійно думати про це і все робити задля цього. Пам’ятаєш Лиса у Сент-Екзюпері? Не всі розуміють це, на жаль.

Певно, то був натяк і натяк досить образливий, бо тато, спохмурнівши, знову сів і надовго змовк.

А тоді підіймальний видав яблучний пиріг. Хлопчик наминав його за обидві щоки, краєм вуха дослухаючись до розмови за столом. Тато не переставав переконувати маму в потребі нової досить тривалої експедиції. Мама скептично морщилася і зневажливо пирхала. Бабуся намагалася використати найменшу нагоду, щоб висловитися з приводу сучасного виховання дітей, а дід затято чатував на паузу в розмові, щоб вставити чергову цитату. Хлопчик слухав і міркував, ким би йому хотілося стати тепер? Спершу, як і більшість хлопців у класі, він хотів стати космонавтом. Хлопці знали, що він син того самого Вікентьєва, й відблиск батькової слави падав на хлопчика: всі товариші мали його за незаперечний авторитет у знанні всіляких моделей космічних кораблів, від тихохідних міжпланетних катерів до міжзоряних гігантів. Та помалу хлопчикові наміри ставали дедалі розпливчастіші. Може, тому, що він доволі близько стикався з людьми з легендарних космоекспедицій, і побутові деталі притьмарили німб героя над їхніми головами. Вони впихалися у вітальню гуртом — величезні, гамірні, сипали жартами, часом навіть грубуватими, й реготали так гучно, аж без виклику прибігав зляканий Василько й отетеріло лупив очі на гостей. Сяючи білозубими усмішками, вони найчастіше кепкували з повільного космоштурмана: