Ракета не реалізувалась на поверхні планети: її нижня частина опинилась під землею. І тому страхітливої сили вибух підняв тисячотонний тулуб корабля і відкинув його, немов порожню шкарлупину, за багато сотень метрів від місця посадки.

Семена викинуло з рубки, й він, гримнувши додолу, встиг подумати, що це кінець, і ще він устиг помітити, як спрацював востаннє перед своєю загибеллю комп’ютер і на місці корабля постав смарагдовий вихор, що завжди утворюється при вході матеріального тіла в нуль-простір.

Семен приходив до тями поступово. Спершу став відчувати й розрізняти запахи: він вловив незнайомий гіркуватий аромат і почув невиразний шелест — так тиховій шелестить листям дерев. Він напружив слух, і йому здалося, що в розмірений шерех удерся звук, схожий на людський голос.

У Семена зажевріла надія на порятунок. Насамперед треба добратися до людей. Та йти Семен не міг: зламані в гомілках ноги були неприродно зігнуті і завдавали болю, що ятрив усе тіло. Семен зміркував, що перелом закритий, але від необережного руху уламки кісток могли протнути м’язи й шкіру, розірвати судини — і тоді смерть від гострої втрати крові чи больового шоку. Семен, згадавши хірургічні студії, роззирнувся довкола в пошуках підходящої палиці, щоб прибинтувати до ноги. Та, на жаль, місцевість була прибрана ідеально.

— Ох і чистьохи! — подумав Семен і поповз до стежки, обережно підтягуючи тіло з непорушними ногами, що волочилися по землі. Біля самої стежки права нога за щось зачепилася, і гострий біль погасив свідомість.

Семенові здалося, ніби до пам’яті його привели веселі, дзвінкі голоси. Він зволожив шорстким язиком губи й відчув, як холодно його правій нозі та як затверділи просяклі кров’ю штани. “Треба поспішати”, — подумав вій і, повернувши голову, побачив групу юнаків та дівчат, що віддалялися від нього стежкою.

— Гей, ге-е-ей! — гукнув їм услід Семен, та голос його прозвучав, як тихий стогін.

Видно, не почувши його голосу, молоді люди, весело перемовляючись, зникли за поворотом.

— Дарма, — пробурмотів Семен, зусиллям волі утримуючи свідомість. — Треба повзти за ними. Туди… Там поможуть…

Стежка вивела Семена па схил пагорба. Він поклав підборіддя на руки й каламутними очима поглянув донизу — на широке шосе. За кілька хвилин ним промчала тільки одна машина, схожа на ваговоза з закритим металевим кузовом. У кабіні ваговоза нікого не було.

…Семен втратив відчуття часу, він не знав, скільки повз, та коли ще раз опритомнів, збагнув, що вже полудень і що він лежить посеред зеленої галявини, якою закінчувалася стежка. Просто перед ним височіло кілька схожих на ангари будинків, розташованих півколом; у центрі півкола стиха дзижчав матовий куб, заввишки близько пяти метрів. Крізь розчахнуті навстіж двері “ангарів” раз по раз входили й виходили групки веселих людей. Було видно, що більшу частину внутрішнього простору займали столи, де стояли високі вази з квітами, поряд — широкий посуд, напевно, з їжею та питвом. Бриніла тиха мелодійна музика; за столами голосно перемовлялися, сміялись. Тільки-но гурточок молоді — старих там не було — залишав столик, туди під’їздив візок з маніпуляторами й прибирав зі столу.

Лінгатор у кишені тихо задзижчав, даючи зрозуміти, що число проаналізованих слів достатнє, щоб порозумітися з місцевими жителями.

Чергова групка молодих людей покинула “їдальню”, вони легкими кроками перетяли галявину, ковзнувши байдужим поглядом по космонавтові.

— Та що це ви, телепні? — гукнув Семен.

Але хвиля збудження швидко спливла.

До найближчої “їдальні” зоставалося близько сорока метрів, але, здавалось, останні сили залишили космонавта; між його дедалі слабшою волею і знерухомілим тілом немовби постав непроникний бар’єр.

— Що це вони? — силкувався зрозуміти, що ж воно діється, Семен. — Веселі, вродливі молоді люди. Люди, як боги. Все автоматизоване. Не видно, щоб хтось працював, — тільки розважаються. Невже виродження, дегенерація у світі повної автоматизації?

Нова група проходила мимо — троє гінких плечистих хлопців у кольорових сорочках і три дівчини в білих сукнях та сандалях на засмаглих струнких ногах.

— Гей, ви! — хрипко промовив Семен, марно намагаючись привернути до себе увагу.

Тут одна з дівчат спіткнулась об тіло космонавта і щось прощебетала своєю дзвінкою пташиною мовою.

— Друзі! Це не об’ємний. Він справжній! — переклав лінгатор.

— Не об’ємник, — без найменшого зацікавлення озвались всі, не сповільнюючи ходи.

— Куди ж ви? — гукнув їм Семен. — Заждіть. Допоможіть мені!

Відповіді не було.

— Споживачі, — презирливо прошепотів Семен і спитав навздогін:

— Де ваші вчені, інженери?..

— Вчені! Вчені! — весело перекидалися незнайомим словом молоді люди. — Чудне слово! Ха-ха-ха!

Вони пришвидшили ходу, а тоді побігли до найближчого гаю.