– Ходімо, – мовив я. Син вийшов з кімнати, і я притьмом оглянув її, перше ніж іти слідом. У кімнаті все шкереберть. А надворі, на мою скромну думку, було гарно. В повітрі розлягалися пахощі. Під ногами рипіла жорства. – Ні, – сказав я, – сюди. Я зайшов до гайка. Позаду шпортався, б'ючись об дерева, син. Він не вмів орієнтуватися в пітьмі. Ще надто малий, і слова докору так і не злетіли з моїх вуст. Я зупинився. – Візьми мене за руку, – сказав я. – Я міг би сказати «Дай свою руку», а сказав «візьми мене за руку». Дивно. Але стежка була надто вузька, щоб ми могли йти поряд. Тож я відвів руку назад, і син вчепився за неї, здається, з удячністю. Отак ми й підішли до замкненої на ключ дерев'яної хвіртки з просвітами. Я відімкнув і відступив убік, щоб син пройшов першим. Озирнувся на будинок. Гайок почасти закривав його. Зубчатий гребінь даху і єдиний комин з чотирма димарями насилу вирізнялися на тлі неба, де заслинилось кілька утоплених зірок. Я підставив своє обличчя отій пахкій чорній рослинній масі, яка належала мені і з якою я міг робити що завгодно, й ніхто не сказав би мені жодного слова. Там було повно співочих птахів із головою під крилом, які не боялися нічого, бо знали мене. Мої дерева, кущі, квітники, маленькі галявинки, – здається, я любив їх. Якщо я і стинав коли-небудь гілку чи квітку, то тільки задля добра самих рослин, щоб вони росли міцніші та щасливіші. Але відтинав, згнітивши серце. А втім, усе просто, бо я різав не сам, а наказував Кристі. Я не вирощував овочів. Десь отам недалеко й курник. Я брехав, кажучи, що мав індички тощо, бо мав лише кілька курей. Там була й сіра курка, але не на сідалі разом з рештою, а на землі, в кутку, в поросі, віддана на ласку пацюкам. Півень уже не підходив до неї, щоб люто вискочити наверх. Якщо вона не одужає, недалеко той день, коли решта курей, поєднавши зусилля, розшматують її дзьобами й пазурами. Все мовчить. Я мав напрочуд чутливе вухо, та аж ніяк не музичний слух. Я почув той любий шум, створюваний дрібненьким переступанням, нервовим посмикуванням крилець, ледь чутним, одразу притлумленим кудкудаканням, – шум курей уночі, що замовкає задовго до світанку. Скільки вечорів я з насолодою прислухався до нього, кажучи собі: «Завтра я вільний». Отак, обернувшись, я востаннє поглянув на своє невеличке майно, перше ніж покинути його, сподіваючись застати все в цілості.

На вулиці, замкнувши хвіртку на ключ, я сказав синові:

– Ліворуч.

Я давно вже зрікся прогулянок із сином, попри властиве мені колись палке бажання ходити на них. Найкоротший вихід разом з ним одразу ставав якоюсь карою для мене, бо він страшенно плутав напрями. Натомість, бувши сам, він, здається, знав усі шляхи навпрошки. Коли я посилав його до бакалійника, або до пані Клеман, або навіть ще далі, на автостраду пошукати зерна, він повертався вдвічі швидше, ніж якби повернувся я, й навіть не біг. Я не хотів, щоб бачили, як мій син пустує на вулицях, немов ті бовдури, з якими він потай спілкувався. Ні, я хотів, щоб він ходив, як я, швидкою дрібною ходою, піднявши голову, рівно та економно дихаючи, вимахуючи руками, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, вдаючи, ніби нічого не бачиш, тоді як насправді пильно придивляючись до найменших подробиць дороги. Але зі мною він неодмінно поводився якнайгірше, досить було вийти на перехрестя або на місце якогось відгалуження, як він збивався з належної дороги, тієї, яку обрав я. Не думаю, щоб син робив те навмисне. Просто, покладаючись на мене, він уже не звертав уваги на те, що робить, не дивився, куди йде, і ступав машинально, занурившись у своєрідний сон. Можна було б сказати, ніби його всмоктують усі отвори, де він може зникнути. Отож ми взяли собі за звичай гуляти кожен окремо. Єдиною прогулянкою, яку ми регулярно здійснювали разом, був похід у неділю від дому до церкви. Затершись у юрбу вірних, мій син уже не був самотній зі мною. Він був частиною того слухняного стада, яке ще раз ішло дякувати Господові за милосердя і благати прощення й ласки, а потім, покріпивши душу, поверталося з церкви до інших задоволень.

Я зачекав, поки син повернеться, а потім вимовив слова, які мали раз і назавжди залагодити це питання:

– Ти станеш позаду мене і йтимеш за мною, – сказав я.

Такий розв'язок був задовільний у багатьох аспектах, Але чи здатний він іти за мною? Чи не настане фатальна мить, коли син підніме голову й побачить, що він сам, у незнайомому місці, а я, виринувши з роздумів, обернуся й побачу, що він зник? Якусь мить я обдумував, чи не прив'язати його до себе довгою мотузкою, обидва кінці якої будуть закручені нам навколо пояса. Є багато способів привернути до себе увагу, тягнучи когось на буксирі, і я не був певен, що цей спосіб належить до задовільних. Адже син міг би мовчки розв'язати свої вузли і втекти, лишивши мене самого долати мій шлях і тягнути позаду себе в куряві довгу мотузку, немов громадянин з Кале. І це аж до миті, коли мотузка, зачепившись за щось нерухоме чи важке, стримає мій порив. Отож годилося б, замість м'якої та тихої мотузки, взяти ланцюг, але думати про таке вже не годилося. Проте я однаково думав, якусь мить розважався, думаючи про це, уявляючи себе не в такому недосконалому світі і з'ясовуючи, як саме, маючи у своєму розпорядженні тільки звичайний ланцюг, без ніяких залізних нашийників, наручників, кайданів, я міг би так прикувати сина до себе, щоб він уже не мав змоги потай утекти. Але це проста технічна проблема, і я б розв'язав її в разі потреби. А втім, я вже уявляв собі образ сина, що йде не позаду мене, а попереду. Розмістившись отак відносно нього, я б міг не спускати з нього ока і втручатися, тільки-но він зробить бодай один хибний рух. Але, крім того, що під час цього походу я мав виконувати ще й інші ролі, ніж роль наглядача чи проводиря, перспектива, що я не зможу і кроку ступити, не мавши перед очима оту понуру й пухляву малу постать, була нестерпна мені.

– Іди сюди! – крикнув я. Адже, почувши від мене, що треба брати ліворуч, він одразу й повернув ліворуч, немов таки вирішив доконати мене. Зіпершись на парасольку, схиливши голову, немов під тягарем прокляття, схопившись пальцями вільної руки за планку хвіртки, я був нерухомий, мов статуя. Отож син повернувся вдруге.

– Я тобі сказав іти за мною, – дорікнув я, – а ти пішов уперед.

То був період літніх вакацій. Спереду на зеленому шкільному кашкеті сина видніли вигаптовані золотом його ініціали й голова оленя або вепра. Кашкет сидів на його великому білому черепі з точністю шапочки на жолуді. Саме отак він і полюбляв його вдягати. Не знаю чому, але головні убори, вдягнені без найменших відхилень від вертикалі, страшенно дратують мене. Ну а плащ, замість перекинути його через руку або через плече, він згорнув у грудку і тримав обома руками на животі. Ось він стоїть переді мною, розчепіривши свої великі ступні, підігнувши коліна, випнувши живіт, проваливши груди, задерши підборіддя, роззявивши рота, в позі нестеменного йолопа. Я, мабуть, теж створював враження, що стою вертикально тільки завдяки парасольці та хвіртці.

– Ти здатний іти за мною? – нарешті спромігся я вимовити. Син не відповів. Але я вловив його думку не менш виразно, ніж якби він висловив її: «А ти здатний мене вести?» На дзвіниці любої мені церкви пробамкало північ. Пусте. Таж я вже не вдома. Я став перебирати в голові, де міститься те все, в чому я маю потребу, яку улюблену річ син міг прихопити з собою. – Сподіваюся, – заговорив я, – ти не забув свого скаутського ножа, він нам може стати в пригоді. – Той ніж мав, окрім п'яти або шести лез першої необхідносте, коркотяг, консервний ключ, шило, викрутку, лапку і не знати які інші корисні штучки. Цей ніж я подарував синові з нагоди його першої нагороди за історію та географію, дисциплін, що їх з невідомих причин взаємоототожнювали у школі, де він навчався. Останній ледацюга в усьому, що стосувалося літератури й так званих точних дисциплін, син не мав собі рівні, коли йшлося про дати битв, революцій, реставрацій та інших звитяг людського роду на його повільному шляху вгору до світла, а також про кордони країн та висоту гірських вершин. Такі здобутки цілком були варті туристичного ножа. – Тільки не кажи мені, що ти лишив його вдома, – додав я.

– Звісно, ні, – відповів син з гордістю та втіхою, вдаривши себе по кишені.

– Гаразд, давай його мені, – звелів я. Син, природна річ, не відповів. Він не мав звички розуміти, про що йдеться, з першого разу. – Дай мені ніж! – загорлав я. Він дав. А що, по-вашому, він міг би зробити, бувши зі мною сам на сам уночі й без свідків? Я вчинив так тільки задля його добра, щоб не дати йому збитися на манівці. Адже там, де ніж скаута, там і серце його, хіба що він має гроші купити собі іншого, але у випадку мого сина ситуація була не така. Він ніколи не брав із собою грошей, бо не мав у них потреби. Кожну отриману монетку, які нечасто діставалися йому, він спершу клав до своєї італійської скарбнички, а потім до ощадної каси, книжечку з якої я зберігав у себе. Цієї миті він, напевне, з радістю б перерізав мені горло тим самим ножем, якого я так поважно поклав собі до кишені. Але мій син ще трохи замалий, ще трохи зам'який для великих актів справедливости. Проте час працював на нього, й він, напевне, втішав себе цим міркуванням, хоч яким був дурним. Хай там як, цього разу він стримав сльози, що до них, я знаю, він схильний. Я випростався й поклав йому руку на плече, примовляючи: – Терпіння, мій сину, терпіння. Страшним у таких завданнях є те, що, коли маєш бажання, не маєш засобів, і навпаки. – Але в цьому мій син навряд чи міг сумніватися, бідолаха, він, напевне, гадав, що лють, яка спонукала його тремтіти, викрививши риси обличчя, вгамується тільки тоді, коли він зможе вшанувати її. І ще. Атож, він, мабуть, гадає, що має душу малого Дантеса, чиї кривляння були йому знайомі, принаймні в тій формі, в якій видавництво «Hatchet» дозволило собі відтворити їх. Потім, ляснувши по його безсилій лопатці, я проказав: – Рушаймо. – Повірте, я справді рушив уперед, а мій син пошкандибав за мною. Я вирушив разом із сином, точнісінько дотримавшись даних мені інструкцій.

Я не маю наміру розповідати про різноманітні пригоди, які трапилися з нами, зі мною й моїм сином, разом і окремо, перше ніж ми дісталися до краю, де жив Молой. Така розповідь була б нецікава. Але не це зупиняє мене. В тому творі, який мене змусили писати, нецікаве все. Проте я писатиму його, як мені заманеться, аж до певної миті. А якщо він не сподобається замовникові, якщо він знайде там речі, неприємні для себе і своїх спільників, тим гірше для нас усіх, для них усіх, бо гіршого для мене вже немає. Тобто щоб сформувати собі якесь уявлення про те, мені годилося б мати більше уваги, ніж я мав. А проте я мав її більше, ніж давніше. Якщо я й брався до сумної роботи писаря, що аж ніяк не відповідала моїй вдачі, то з інших причин, ніж ті, в які можна було б повірити. Я й досі, якщо ваша ласка, корюся наказам, але вже не страх спонукає мене до цього. Що ж, я й далі боюся, та це радше наслідок звички. Я чую голос і вже не маю потреби в Ґабері, щоб він передав його мені. Бо він звучить у мені й закликає мене бути аж до кінця тим вірним слугою, яким я завжди був, завдання, що не є моїм, і терпляче виконувати свою роль, аж до її останніх гіркот і крайнощів, як я прагнув, – за доби моїх прагнень, – щоб чинили інші. І це в ненависті до свого господаря і в зневазі до його намірів. Цей голос, якщо ваша ласка, досить двозначний, і його не завжди легко дотримуватись у міркуваннях і постановах, які він висловлює. І все-таки я більш-менш дотримуюся його, я дотримуюся його в тому розумінні, що розумію його, і саме в цьому розумінні я корюся йому. А голосів, про які можна було б сказати таке, гадаю, мало. І мені здається, ніби я дотримуватимуся його й далі, хоч би що він наказував мені. А коли він замовкне, лишивши мене в сумнівах і пітьмі, я чекатиму, поки він повернеться, перше ніж робити що-небудь, нехай навіть цілий світ через свої незліченні об'єднані та одностайні органи влади наказує мені те або те, погрожуючи несказанними муками. Але сьогодні ввечері, вранці я випив трохи більше, ніж звичайно, і завтра можу бути іншої думки. І він, той голос, який я тільки починаю пізнавати, ще сказав мені, що спогад про цю ретельно виконану до самого кінця роботу допоможе мені витримувати безкінечні муки свободи і блукань. Чи означає це, що коли-небудь мене виженуть з мого дому, з мого саду, що я втрачу свої дерева, моріжки, птахів, кожен з яких знайомий мені своїм своєрідним співом і пурханням, тим, як він підлітає до мене чи тікає, коли я наближаюся; втрачу ввесь безглуздий затишок мого інтер'єру, де кожна річ має своє місце, де я маю все, що треба мати під рукою, щоб витримувати буття людиною, де мої вороги не можуть чигати на мене; чи означає це, що я прожив своє життя, щоб повчати, прикрашати, вдосконалювати, зберігати? Я надто старий, щоб утратити це все, щоб почати спочатку, я надто старий! Ну, Моране, заспокойся. Не треба ні емоцій, ні милосердя.

Я сказав, що не розповідатиму про всі злигодні шляху, який вів з мого краю в край Молоя, з тієї простої причини, що такого немає в моїх намірах. Пишучи ці рядки, я знаю, якою мірою я стаю вразливий до підозри з боку людини, що до неї, згідно з моїми інтересами, я мав би ставитись найобережніше, і тепер ще більше, ніж будь-якої іншої пори. Але я їх усе-таки написав, і то твердою рукою, тим невтомним човником, що пожирає сторінку з байдужістю стихійного лиха. Я стисло розповім тільки про деякі злигодні, бо це видається мені бажаним, крім того, я хочу дати вам уявлення, про методи моєї праці в зрілому періоді. Але перше ніж дійти до них, я розповім ту дрібку, яку я знав, покидаючи рідний дім, про Молоїв край, такий відмінний від мого. Адже однією з особливостей моєї нудної письмової роботи є те, що мені не дозволено скорочувати і прямо говорити, про що йдеться. Я знову повинен нехтувати те, чого вже не нехтую, й гадати, ніби я знаю те, що, виходячи з дому, я гадав, ніби знаю. Якщо я інколи відступаю від цього правила, то тільки в незначущих дрібницях. Загалом я дотримуюся його. І то з таким ентузіазмом, що здебільшого навіть сьогодні я, не лукавлячи, почуваюся радше відкривачем, ніж оповідачем. І то так, що в тиші своєї кімнати, розібравшись із завданням у тій частині, яка стосувалася мене, я знаю краще, куди я йду, і що чекає на мене, ніж тієї ночі, коли я на вулиці вчепився за свою хвіртку, поряд зі своїм недоумком сином. Тож мене не здивує, коли на наступних сторінках я відступатиму від прямого і справжнього перебігу подій. Гадаю, навіть Сізіфа не зобов'язували видиратися, стогнати, радіти й вірити, що якась доктрина тепер у моді, завжди в точнісінько тих самих місцях. Цілком можливо, що він не дуже й дотримувався обраної дороги, прибувши до якоїсь доброї пристані під час передбачених затримок. Хтозна, чи не думає він щоразу, що це лише перша. Ця думка підтрижуватиме в ньому надію, – правда ж? – що є неперевершеною пекельною схильністю, всупереч тому, в що могли вірити аж до наших днів. А коли бачиш, що ти без кінця повторюєш спочатку, відчуваєш радість.