– Нехай спуститься! – нарешті вимовив я.

– Що? – перепитала Марта. Я повторив свою фразу. Марта й далі була щиро приголомшена. – Ми втрьох у цьому малому Тріаноні, – взявся пояснювати я, – ви, мій син і, нарешті, я. Я сказав, нехай спуститься.

– Йому погано, – мовила Марта.

– Навіть якби помирав, він однаково повинен спуститися. – Гнів інколи спонукав мене до мовних вибриків. Я не шкодував про них. Мені здавалося, ніби вся мова – мовний вибрик. Я, природна річ, признавався в них на сповіді. Адже годиться трохи очорнити себе.

Жак був червоний, мов півонія.

– Їж суп, – звелів я, – потім скажеш, який він.

– Я не голодний.

– Їж! – наполягав я. Я зрозумів, що він не їстиме. – На що ти скаржишся, – запитав я.

– Мені недобре.

Господи, яка огидна річ – молодість.

– Спробуй бути трохи точнішим, – попросив я. Я навмисне вжив ці слова, трохи важкі для розуміння всій молоді, бо ще кілька днів тому я пояснював їхнє значення і спосіб уживання. Отож я мав обґрунтовану надію, що він відповість, мовляв, не знає. Але малий схитрував.

– Марто! – загорлав я. Служниця з'явилася. – Другу страву, – наказав я. Я став пильніше дивитись у вікно. Не тільки вщух дощ, бо я вже знав про це, а й гарні багряні смуги на заході, хитаючись, піднімалися дедалі вище. Крізь свій гай я радше вгадував їх, ніж бачив. Велика радість, тут я навряд чи перебільшую, затопила мене перед тією чудовною красою, такою силою обіцянок. Зітхнувши, я відвернувся, бо радість, яку навіває краса, дуже рідко позбавлена домішок, – і що ж я побачив перед собою, цілком слушно назвавши його другою стравою?

– А це що таке? – здивувався я. Здебільшого в неділю ввечері ми їли холодні страви, рештки птиці – курку, каченя, гуску, індичку, хіба я знаю, – з учорашнього вечора. Мені завжди щастило з моїми індичками, вони, на мою думку, набагато цікавіші для розведення, ніж качки. Індички, можливо, потребують більше мороки, але дають більший прибуток тому, хто вміє їх обходити й доглядати, одне слово, тому, хто любить їх, і знає, як стати любим і їм.

– Це страва вівчаря, – відповіла Марта. – Я куштувала її.

– А де ділась учорашня курка?

Обличчя Марти засяяло тріумфом. Вона вочевидь чекала на це запитання, сподівалася його.

– Я подумала, – мовила вона, – що вам краще поїсти гаряче, перед тим як вирушати в дорогу.

– Хто вам сказав, що я вирушаю? – здивувався я. Марта підійшла до дверей, то був певний знак, що вона кине стрілу. Вона ображала мене, тільки тікаючи.

– Я не сліпа, – відказала вона. Відчинила двері, – На жаль, – додала вона й зачинила за собою двері.

Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.

– Це ти нас зрадив? – запитав я. Син, здається, був десь далеко. – Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? – Син відповів, що ні. – А чому? – допитувався я.

– Я не бачив її, – цинічно відповів син.

– Але ж вона заходила до твоєї кімнати.

– Страви були вже на столі, – мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.

– Спробуй, – знову заговорив я, – розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.

– Мені живіт болить, – скривився син.

– Живіт! А температури нема?

– Не знаю.

– Треба зміряти. – Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. – Піди візьми миттєвий термометр, – сказав я, – у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.

Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:

– Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?

У своїх розмовах із сином я залюбки – з виховною метою – вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, – на шлях огиди до тіла та його функцій. Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати «Не помилися отвором». Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину. Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що такого не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кожного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.